Мама померла, коли Редька була ще немовлям. Тато якось дуже неохоче вдавався у пов’язані з цим подробиці, Редька не наполягала. Тим паче, бачилися вони вкрай рідко — все дитинство батько інженер-будівельник пропадав на своїх закордонних роботах. Його приїзди — то були цілі події, і якось не дуже доречно видавалося за ковбасою й яйцями на Паску говорити про такі серйозні речі. Все, що Редька мала знати, вона знала — то був нещасний випадок.
Бували періоди, коли батько на кілька місяців повертався в Україну. Тоді він проводив із доньками більше часу: возив їх на стріловисько, на іподром, на карате і на йогу. Соня з усім справлялася блискуче, кожен тренер пророчив їй велике майбутнє саме в його царині. А в Редьки справи йшли десь так, як у сальцисона, що полежав на кухні без холодильника: на коні її розтрушувало навсібіч, на карате з неї сміялися інші діти через її огрядність і повільність, стріляла вона сяк-так, і тільки одного разу влучила в десятку, коли уявила замість мішені розмальовану зелено-голубими тінями вчительку математики. Так що їй дали спокій і записали в художню школу, де вона сім років спокійно й флегматично ліпила глиняних баранців і розписувала воском яйця.
Правда, років у чотирнадцять все якось різко змінилося: Редька раптом докумкала, що ще дитинство проходить, а вона вже мріє, як після смерті сидітиме в пеклі десь поряд із Арістотелем («На замовлення святих отців, і особливо Никодима, Христос позабирав із пекла усіх старосвітських вірян вкупі з твоїм Арістотелем. Доведеться тобі там з епікурейцями тусуватися», — туманно зауважив тоді тато у відповідь на боязко виказані Редьчині сподівання на його увагу, після чого байдуже повернувся до своєї книги), бо хоч один він — Арістотель, а не тато — її зрозуміє, а тут людям явно не глибинні думи в голові, й усе важливе було радше в сраці.
Так от. Щось раптом змінилося. Вона схудла і прискорилася, чи що. Почала активніше мріяти, приміряючи на себе купу романтичних професій у майбутньому: психолог, актриса, тележурналістка в міжнародних новинах. Вона навіть була розказала все це в пориві радості сестрі-випускниці, але та, поплескавши її поблажливо по плечі, сказала:
— Дивися на речі реалістичніше. Я от беру і вступаю зараз на юрфак.
Редька тоді похолола:
— А як же всі твої спорти? Тато ж думав…
— Мало що тато думав. А спорти пригодяться.
Невідомо, чи нападали на Соню коли-небудь у подальшому житті грабіжники чи маньяки, і чи довелося їй застосувати проти них прийомчики айкідо — Соня їздила на машині. А якщо й ходила пішки на довгі дистанції, то головно по біговій доріжці у спортзалі.
Соня була дуже успішним юристом. Не сягнувши й тридцяти років, вона мала все, про що інші лише систематично мріяли: власну квартиру в центрі міста, дороге і явно завелике (бо в пострадянському буржуа-світі па статусу інакше не дозволено) авто, жениха на перспективу і багатих коханців зі штампом «Carpe diem» на зараз. Від останніх надходили бонуси: відпочинок на приватних острівцях в Андамановому морі, діамантові сережки, вечері в снобських ресторанах, де не запаркуєшся, якщо твоя машина на огляд господа-бога-хостес коштує менше п’ятдесяти тисяч доларів. Молодшу сестру це страшенно обурювало: як можна вивалювати двісті баксів за «легку вечерю», коли медсестра у районній лікарні за місяць отримує ледь не вдвічі меншу зарплатню?!
— Ти просто заздриш, — відрубувала Соня. І додавала трохи м’якше: — В цьому місті по-іншому й не можна. Ти маєш роботу, маєш ім’я, маєш статус. Його треба підтримувати. І взагалі, слухай, давай якось сходиш зі мною. Відкрився один дуже крутий іспанський…
— Ні, дякую.
— Паришся, що нічого вдягнути? Забий. Або візьми щось із мого. Там така паелья…
Поки Редька напружено вирішувала, що таке паелья — тверда їжа чи накидка на плечі, — Соня вже забувала про своє запрошення і ліниво розказувала про ще щось надзвичайне і «не таке вже й важливе» зі свого свіжого життя.
Так що наступного дня, шнуруючи кеди перед виходом до неї на зустріч, Редька зітхнула й включила повну готовність вислуховувати нові надходження з ринку марнославства, перш ніж їй вдасться перейти до справи.
6
Уже взувши свою вічну цінність — кеди, Редька з якоюсь дивною, непояснимою тугою оглянулася на татову квартиру і зітхнула.
— Сісти на дорожку, чи шо?..
Коли маєш у цьому місті не арендовану, а власну хату (чи хату друзів, чи родичів, аби лише безплатну, чи максимум із платними комунальними послугами), то ти найщасливіша людина і божий обранець. Бо не треба так сильно, як іншим смертним, паритися грошима щомісячно. Так хіба — на їдло й одяг, але на таке завжди знайдеться, поки існують секонд-генди й базари з бабусями-контрабандистками, радими продати тобі оберемок шпинату за чотири гривні чи мексиканські сигарильї за шість. А коли ти винаймаєш хату в якогось старого скупаря в трєніках, що ще й живе в квартирі через стіну й підслуховує з банкою, прикладеної до стіни, про що ти там говориш і хто до тебе прийшов, всі твої рідні грошики ідуть у кишені трєніків старого пердла. Пердло ще й норовить щомісяця підняти ренту (очевидно, збирає собі на золотий надгробок) і начисто забороняє совати фанерний шифоньєр із набором фарфорових рибок «Слава КПСС». Підлогу при цьому пофарбовано такою какашкового кольору коричневою фарбою, як колись фарбували в школах. Підлога прогинається, прогинається й балкон, риби в серванті дрижать і терендять щоразу, коли під вікнами проїздить трамвай. На стінах жлобські килими, батьківщина пилюки й кліщів, і рухати їх теж суворо заборонено — сімейна реліквія. При цьому твої флет-мейти, що клялися й божилися бути вірними друзями, щомісяця заявляють, що це повний піздєц і крах, і грошей за квартиру в них нема, так що от-от вони опиняться на вулиці й будуть бомжувати, і ліпше вже померти, ніж вертатися додому в Харківську область. Ти зітхаєш і платиш за всіх. А потім знову. І знову. Поки не виявляєш, що грошики, сховані під матрацом на грядущу сплату квартири, кудись містично зникли, а в однієї з сусідок з’явилися нові золоті ботільйончики на високому каблуці. Як у цариці.