— Та-ак. Відповідати нам буде Радеша… Із Хімчал Прадеша! — радів власному каламбуру, побудованому на знанні індійської географії, її викладач філософії. (Все би нічого, але він цей каламбур повторював стільки разів, скільки бачив Редьку.)
Більшість людей кликало її Радою, а бабця з дідом Радусею.
— Та поміняла б ти вже собі ім’я на Радослава, і спокій голові! — Старша сестра завжди знала, як краще.
— Сама собі міняй на Свєтославу. Не буду я Славою. Це ще бридкіше за Свєту.
Про себе Редька міркувала так: «Ну що це за дурня? Чим Пема гірше за Свєту? Чи бодай Соню? От я би як уже міняла, то кардинально. Стала би, приміром, Зюзя. Зюзя Брамбамбурик. Поетично. А тоді в Америці, якби я туди поїхала на заробітки й стала прорабом, а відтак, як то в Америці буває, й культовою тьотьою в модній, наприклад, індустрії, мене би вже всі кликали Зю Брам».
Поки ще вона не стала Зю Брам і друзі називали її Редькою, що її влаштовувало більше за «Раду». (Рада — це така велика слов’янська дівчина з грубою косою, густою моно-бровою (милий близько) й цицями до пояса, тож із нею в худенької, маленької Редьки було мало спільного.)
Проте гопнікам і серйозним дядькам вона все ж називалась як Рада, і навіть це не захищало дядьків від миттєвого перевтілення в гопніків:
— Рада? І чєму же ти рада? Га-га-га!!!
Якби Редька не чула це вже вісімсот тисяч триста п’ять разів, можливо, якийсь м’яз у неї на лиці й здригнувся б.
Якось так із дитинства повелося, що старшу сестру всі вважали красунею й розумницею, а на меншу махнули рукою «хай росте, як росте, вона у нас Чорнобильського року, так що всьо понятно, якшо шо». Насправді, ніхто її страшною не вважав, просто деколи родичам, особливо бабці з дідом, потрібен був час, аби осягнути нову красу пофарбованого на синьо-рожевий колір волосся чи проколотого носа.
— Як сопля ото блистить. Зніми лучче.
Редька все це стійко терпіла, і брак писаної краси, досягнувши канонічного 17-річного віку, компенсувала, як їй здавалося, виявами крутої індивідуальності: дикі поєднання одягу, недолуге «вінтажне» взуття з секонду (або з бабциних антресолей, тоді бабця не дуже обурювалася, бо ж впізнавала себе в своїй буремній юності), татуювання на плечах і руках, пірсинг, що чогось надовго не затримався ні в пупку, ні в носі. До речі, те ж саме з фіолетово-рожевим волоссям: пройшло трохи часу і з’явилося трохи мозку, тінейджерські вправляння з самоствердження замінила стрижка «щоби все було ОК і без укладки». Рідне, темно-русяве, ледь кучеряве коротке волосся. Таким воно найчастіше відростає з поголеної голови. Худенька Редька не була зовсім хлопчакуватою, але дещо андрогінною виглядала точно: подекуди на неї заглядалися й дівки. Яке тут заміж?
— Добре, що ти у нас васіліса-краса. Не всім же так повезло — в білявку витравитися, — буркнула тоді молодша у відповідь на коня.
— Це я так маскую мозок, — позіхнула старша.
— Та нашо? Він же у тебе brilliant! Весь у стразах Сваровскі і в папільйотках. Де такий видерла — на сезонному розпродажі брендів перших ліній?
— Паєтках, а не папільйотках. Філолог. А де купила, там нема. І точно вже не на секонд-генді, як деякі тут. На добраніч, любі хіпі.
— Іди в сраку.
— Прошу?
— Кажу: іди спати.
— Дєвочки, ну шо ви прям як еті самі, — казала бабця. — Вкладайтеся уже. Спокойной ночі, — бабця безапеляційно гасила світло і йшла в спальню долучатися до дідової хроп-симфонії.
Старий високий горіх за вікном барабанив у шибку важкими зелепугами, і — бігмебоже — його було значно корисніше слухати, ніж саунд-трек із залишеного бабцею ток-шоу в телевізорі.
2
Редька страшенно любила супермаркети. Там можна було з насолодою потупити з приводу, що тобі треба, а що ні, й ні з ким не треба було говорити й змушувати артритну продавщицю брехати тобі, ніби пластівці на верхній полиці давно прострочені, щоб тільки їй не діставати драбину й по них не дертися. Сама береш, що хочеш, на касі даєш гроші — і все. Ніяких зайвих комунікацій типу набридливих бутіківських «дєвушка, вам памочь?» Шкода, що коло дому супермаркетів не було. Як, в принципі, й маленьких продуктових із повільними продавщицями — майже всі їх ліквідували, замінивши вкрай життєво необхідними в щоденному існуванні міського жителя філіями банків і російських мережевих закладів із відстійною кавою (розігрітий у мікрохвильовці сухий штрудель прикладається за неадекватну доплату).
Якщо вже пішки чи на велосипеді, то найліпше відвідувати базар. До того ж після прочитання кількох статей на тему повної відсутності контролю супермаркетного їдла (холодильники відключаються, м’ясо розморожується, потім знову його заморожують, овочі не ясно якою хімією поливали, а вони хоч які поліровані, а без смаку), купівля того, що в себе пхаєш, на базарі, видавалася єдиним здоровим рішенням. Цим своїм дорослим рішенням Редька потай пишалася, а пиху цю намагалася замаскувати підручними засобами:
— Ну та бо шо? — махала вона тканинною торбочкою перед носом у знайомого Павлика, що насміхався з її олд-скульних закупів. — Все, гаплик і так прийде. Підписав цей наш гандон, в сенсі, прєзік, указ про входження у WTO (Редька бачила, що цьому Павлику що WTO, що BMW, але не зупинялася), скоро будемо всі дружно жерти рис зі Штатів і картоплю з Єгипту. Банани мильні он уже давно дешевші за наші червивенькі яблучка стали! Перекриють геть нашим фермерам кисень, будемо тільки генномодифіковане гамно їсти.
Вона би ще могла розводитися про планове придушення українського агропромислового сектору, про те, що у світі продовольча криза, а в нас гниє зерно на складах, але Павлику то було не цікаво. Редьці ж це було цікаво головно з однієї позиції: вона дуже любила їсти. І, ясна річ, любила українські села — особливо навесні. Коли все цвіте і південні корейці приїздять до нас знімати красиві свої фільми. А наші знавці арт-хаузу, йорзаючи дупами в кріслах кінотеатру «Жовтень», шиплять у темряві: «Вот гдє такая атлічная натура? Умєют же люді відєть!» І кумкають вже аж у титрах, що натура була тутешньою, а відєть не завадило би навчитися їм самим. Найбільше «знавців» бісив успіх їх актуальних чи колишніх співгромадян. Бідна Оля Куриленко, дівчина чергового Джеймса Бонда, на скількох журнальних обкладинках ти з’явилася і скільки тисяч разів про тебе пхекнули пересічні співвітчизники: «Ой! Ні таланта там, ні внєшнасті. Абичная сєбє мадель».
Щоправда, Редька про долі моделей і акторок міркувала рідко. А от про вичитаний в Інтернеті рецепт ґаспачо (дешево й сердито) думала весь час, поки їхала ровером на продуктовий ринок.
Перемацала, перенюхала, перегладила всі помідори, набрала огірків, перцю, цибулі (часнику вдома вже було півхолодильника), удвічі дешевше виторгувала жмут не зовсім свіжої кінзи, вдихнула-видихнула, набравшись відваги, і тоді вже рушила в м’ясні ряди. От де вся правда відібраного в тварини життя — то в супермаркеті створюють ілюзію поліетиленової стерильності й дурять тебе ергономічною упаковкою. А на базарі м’ясо хоч і на вигляд бува непривабливе, а все ж гарантовано свіжіше (бо на несвіжому збагачується санстанція).
Щоби довести ровер із навішаними на руль овочами до телятини, треба пройти ряд із жертвами курячого геноциду і свинячого братовбивства. Редька із сумішшю завороження й огиди ковзала поглядом по відрізаних капловухих головах, аж тут раптом, просто з-під ятки з розкладеними на ній тельбухами випірнула стара, чорна, зморщена бабця з целофановим пакетом у руках. Пакет вона тицьнула просто Редьці в лице й змовницьки прошепотіла:
— Купи собі вухо.
— Шо? — оторопіла Редька.
— Не хоч? Ну, тоді серце. Очі не продаються, — і стара розреготалася.
Базарна божевільна, вирішила Редька, озирнувшись: ніхто на бабу не звертав уваги, так, ніби її й не було, видно, уже звикли.
У пакеті й справді була купа вух.
Від їхнього смороду Редька ледве не вклякла. Мертво-сірі, у бузкових прожилках, із масною щетиною довкола раковин.
— Гарні ж, ге? Сама збирала, — стара схилилась над кульком, мало не запхавши в нього голову, і щось там видивилася особливе. Потім швиденько засунула туди руку і дістала здоровенне лапате вухо. Вишкіривши зуби, вона приклала його до свого і радісно забелькотала на всі боки: