Лик Ісуса Милосердного із Тарноруди-Розматинча…
1929 рік, британська субмарина «Леслі»,
нейтральні води Тихого океану.
За три роки до того
Білий, непроглядний туман перед очима. Липкий і рухомий, він все накочується і накочується хвиля за хвилею, встеляючи свідомість. Це заважає сконцентруватися, вхопитися навіть за найпростішу думку, що миготливою зорею спалахує і гасне у нетрях спантеличеного, запаленого розуму.
Важко видихати…
Власне, він і вдихнути нормально не може: хтось наче розпалив багаття у його легенях — пекучий біль стає відчутнішим, гострішим, майже нестерпним. Ох, як же болить! А білий туман поволі наповнює його зсередини, хлюпає у ньому, як молоко у чашці, розливається, поступово змінюючи свій колір із заспокійливо-білого на криваво-червоний, і знову огортає білим непроглядним маревом…
Той біль тоне у какофонії нестерпно голосних звуків — хтось грає на старому розладнаному роялі. Просто у самі вуха. Акорд за акордом. Голосно. Різко і боляче хтось б’є по клавішах…
Слова видавалися знайомими. Мелодія била акордами просто в мозок…
Ні, то не акорди. То біль. То і є біль. То він так звучить, — думається йому, — наче важкі, різкі акорди, наче хтось, хто у житті ніколи не сідав за цей інструмент, невміло лупить пальцями по клавішах…
То йому так болить, що у голові змішуються звуки, рими і відчуття, і відчуття перетворюються на звуки. То йому так зле, що перед очима — непроглядний білий, липкий туман…
За якусь мить туман розсіюється, і тепер Марко усвідомлює: він знову сидить із покійним Петлюрою у паризькому «Бульоні», що на вулиці Расіна. Головнокомандувач щось говорить. Ворушить нечутно блідими губами. На змарнілому обличчі тривога і печаль.
Марко напружив усі внутрішні відчуття, аби розібрати — Петлюра каже щось важливе. Але Швед не може вловити жодного слова.
«Треба читати по губах! — майнула важка запізніла думка. — Треба його порятувати!» Адже зараз, за якусь мить вони вийдуть із ресторації і Петлюра загине…
Наступної миті Марко відчув, як війнуло прохолодою. Так, ніби повітря навколо нього почало рухатися. І сповільненою, аж надто сповільненою ходою повз них із Головнокомандувачем пройшов якийсь чоловік у білій робі… Шварцбард!
— Стій! Стій! Ти не вистрілиш цього разу!
Та незнайомець не зважає, озирається і вихоплює зброю.
«Ще є шанс це зупинити!» — крутиться у голові запізніла думка, та руки наче не свої, ними не поворухнути…
Куля вилітає із дула револьвера, за нею інша…
Усе, що може Марко — це відштовхнути Головного Отамана, закрити собою.
Він чує, як один за одним гримлять постріли, відчуває, як кулі безжально впиваються у тіло…
Він кидає поглядом собі на груди: біла тканина сорочки стає червоною від крові. Його крові…
— Пане Отамане… — шепоче Марко, чіпляючись рукою за плече Петлюри: — Пане Отамане, то нічого… Головне, що ви… Ви живий! Головне — ви…
Він бачить в очах Головнокомандувача батьківське тепло. Петлюра хитає головою.
— Hi… — нарешті Марко розбирає його тихий голос. — Ні. То ти мусиш жити далі, Марку. Я вже своє… То ти…
Марево зникає, тиша знову наповнюється звуками живих голосів. До Шведової свідомості долітають тільки уривки слів. Якою ж то мовою? Він розібрав англійську.
— Здається, він марить…
— Містере Флемінг, я дав йому морфій, це полегшить страждання, не так болітиме.
— Я знаю, як діє морфій. Введіть йому щось, що підтримає, а не тільки знеболить… Не дайте, аби він помер.
— Робимо усе можливе, містере Флемінг, але надії мало… Дуже багато втратив крові.
— Не розказуйте мені мандрони, він ще й не через таке проходив. Якби він мав померти, то не дожив би до цієї миті, а віддав би душу Богові ще тоді, як ми його доправляли сюди. Зрештою, чому я вас маю умовляти?
— Містере Флемінг, лікар тут я. А ви…
— Саме тому я і повторюю вам: ви повинні його врятувати. У Лондоні на нього чекають дружина і маленька донька. Ви це розумієте?
— Усе в руках Божих… Він дуже слабкий.
— Не треба мені повторювати, що він слабкий чи що втратив багато крові. Я сам це знаю! Просто врятуйте його! Зробіть усе можливе і неможливе!