— А-ха-ха, — тільки й проказав Швед. — Навіть сфабрикувати докази як слід не уміють…
— А потім надали слово Анні Кутузовы, — сказав Флемінг. — Її запитували…
— До речі… — перебив його Марко. — А ви спілкувалися з Кутузовою?
Флемінг кивнув.
— Так, спілкувався, проте не настільки вдало, як мені того бажалося. Відхиливши протест Вишинського, я заявив, що громадяни Британії, рідні та друзі обвинувачених мають право знати подробиці суду над їхніми співвітчизниками і я прошу у суду дозволу коротко поспілкувався з Кутузовою для інтерв’ю. Вишинський зам’явся, але далі рипатися не став. Тож ми з Анною отримали зовсім небагато часу, до того ж я уявлення не мав, хто із совєцьких розуміє англійську, а хто ні. Я встиг їй натякнути, що саме мене цікавить. Вона добре володіє англійською, тож ми таки перекинулися кількома словами, сподіваюся, не викликавши зайвих підозр.
— І що?
Ян похитав головою.
— Алексе… вона не могла мені просто так, у залі суду нашвидкуруч пояснити, де знаходиться той сховок Річардса… Самі розумієте. Потрібно якось інакше… більше часу…
— Ясно. Потрібна третя людина, яка сконтактує з Анною Кутузовою та отримає від неї цю інформацію.
— Можливо… — погодився Флемінг. — Інакше ніяк не вдасться. Будь-який надмірний інтерес до Кутузовой з боку британських журналістів викличе підозру, тож маємо вигадати ще щось…
— Уже. Уже вигадав… — відповів Марко.
Ось вона… цілком реальна небезпека загубити глибоко законспірованого агента Коновальця. Але окрім Данусі сконтактувати з Анною Кутузовою більше нікому…
Він написав Данусі про це ще вранці, а тепер дивився, як догоряє та записка на таці і думав, що вони з Флемінгом викрутять із цього задуму…
Зрештою, яким би цинічним це не видавалося, заради свого кохання до Клайда Річардса Анна відкриє місце сховку. А потім залишиться сам на сам зі своїм болем і дитиною. Дитиною, прижитою від іноземця. Як складеться їхня подальша доля — неважко здогадатися. І добре, якщо по завершенні суду Кутузову не звинуватять у чомусь іншому, не арештують повторно і не відправлять у табори…
Часом Марко відчував шалене безсилля від того, що не здатен змінити життя людей, із якими зводила його доля. Простих, хороших людей, які з’являлися на його шляху, робили неймовірні речі і відходили у минуле… Як прикро, що він не здатен врятувати їх, відвернути біду.
Марунька, Крендель, Семенюки… Що з ними зараз?
І ось тепер ця жінка, Анна Кутузова… Зрештою, Дануся, яка сама обрала свій шлях… Усіх не врятуєш, до Британії не вивезеш…
«Господи… чого я такий безсилий?»
Обідня пора пройшла як звичайно. Під вікном будівлі, де відбувався суд. Флемінг кинув йому через вікно густо списані два аркуші, кивнув на прощання і зник, розчинившись за склом у сірій глибині вбиральні…
Вже біля дверей Головпоштамту Швед раптом помітив Данусю. Вона зосереджено читала якесь оголошення на дошці поряд із дверима, поглядаючи час від часу на перехожих.
Вона чекала його.
Про зустріч не домовлялися, отже, вона тут із власної ініціативи.
Швед мимоволі спробував здогадатися, що 6 таке могло трапитися, бо ж тільки вранці він сповістив їй усе, що треба…
Побачивши Марка, Дануся дочекалася, поки він увійде у приміщення телеграфа, і послідувала за ним.
Обравши зручну мить, Дануся наблизилися до нього, підняла свою елегантну сумочку, наче шукаючи у ній щось вкрай необхідне однією рукою, а тим часом її друга рука непомітно і швидко ковзнула повз Маркову руку до кишені його плаща. Торкнулася долоні, залишивши у ній щось…
Потім Дануся стурбовано глипнула на головпоштамтівський годинник, похитала головою, наче спізнювалася кудись, повернулася і пішла.
Швед стиснув у долоні паперову рурку. Міг лише здогадуватися, що там.
Розгорнув її уже тільки в «Націоналі», після того як відправив черговий матеріал Флемінга на «Рейтар», замовивши у ресторації собі легкий пообідній перекус та газету.
«Я зустрічалася з А. Дізналася усе, що потрібно. Занесу увечері…» — було написано нашвидкуруч.
Швед не знав, коли вона з’явиться. Та, судячи з усього, Дануся цього дня мала у готелі нічну зміну, тож могла прийти коли завгодно.
Зморений після судового засідання Флемінг відсипався у своєму номері, навіть до вечері не виходив. А Марко раптом відчув, що зголоднів.