— І Анна, — сказав Марко.
— Так… І Анна, — погодилася Дануся.
— А що знають двоє — те знає і свиня, — зрезюмував Швед.
Дануся блимнула на нього поглядом темних очей.
— Даремно ви так… Вона Річардса не здала.
— Гм… Не здала, допоки її добряче не припруть на допиті в ОДПУ.
— Її уже допитували, — мовила Дануся.
— І відпустили, — додав Швед. — Тобі не здається це дивним? Відпустили, ніякої охорони, ніякого стеження, тільки прослушка у хаті. Ти вільно прийшла до неї, покликала на прогулянку… І ніхто за вами не йшов слідом? Вони граються з нею… Вони її ще використають, тільки чекають слушної нагоди…
— Вона вдає дурненьку, — проказала Дануся, — дурненьку закохану жінку, яка нічого не знала, окрім ліжка з вродливим і респектабельним британським інженером…
Марко тихо розсміявся.
— Ну, годі Іншої ради, окрім як довіритися Анні, у нас все одно немає. Але в ОДПУ на карту вони можуть поставити під час допиту таке, що Кутузова буде змушена розповісти усе, як є, аби врятувати себе чи рідних…
— Думаєте, я не знаю? — мовила Дануся. — Якщо у вас є якісь кращі пропозиції…
Марко заперечно похитав головою.
— Ось… Анна передала. Це магнітні ключі… — додала Дануся. Сягнула повз Марка рукою до полички, поміж акуратно складеної білизни і дістала якісь круглі металеві штуки, схожі на подвійну печатку. — Анна розповіла, як знайти той сховок… — продовжила Дануся. — На Краснопрудній розпочали будівництво електродепо. Там усе ще тільки будується, але у тридцять другому тим часом проклали колію аж до перегону між станціями, щоб підвозити необхідне обладнання. Туди і назад курсує старий паровоз із вагоном. Іноді, якщо багато роботи, то і вночі. Непомітно потрапити на перегін можна тільки з боку депо під виглядом працівників. Анна каже, що іншої можливості немає. Вхід до станцій метро з міста охороняється. З боку депо — теж. На перегоні потрібно вийти і слідувати позначкам на стіні.
Сховок Річардса у стіні, між дверима, позначеними цифрами «З» та «13». Далі треба скористатися магнітними ключами. Притулити їх до спеціальних замків. Потаємні двері відчиняються самі… Анна казала, вони із Річардсом провели там якось цілу ніч, у тому сховку.
— Гм… — проказав Швед. — То він там цілий бункер собі облаштував, що ще й жінок водив? Тільки, чорт, тепер нова проблема… Як непомітно викрасти цілий потяг, щоб дістатися до того перегону…
— Ця проблема легко вирішується, — заперечила Дануся. — Анна сказала, що у Річардса там була своя людина. Машиніст. Річардс свого часу врятував тому чоловікові життя чи щось таке… Тож зустрівши його тут, у Москві, допоміг влаштуватися машиністом.
— Як того машиніста знайти? Анна назвала його ім’я?
Дануся похитала головою.
— Вона не знає, як його звати, але упізнати нам його буде нескладно.
— Нам? — здивовано перепитав Швед. — Ти думаєш, я отак просто візьму і дозволю тобі швендяти зі мною?
— Я б хотіла 6 допомогти, — зітхнула Дануся. — У мене тут рідко випадає така нагода…
— У тебе буде така можливість, Данусю, — Марко стиснув її руку у своїй долоні. — То як мені упізнати того машиніста?
— У нього страшний шрам на обличчі, — відповіла вона. — Від опіку. Тож упізнати його буде нескладно. Достатньо сказати, що ви від Річардса. Він надійна людина.
— Москаль?
— Не знаю, — стенула плечима Дануся. — Напевне… Хіба то зараз має значення?
— Завжди має, — проказав Швед. — Не вірю москалям. Але те, що усе так складається — уже добре, дяка Богу… Ну… Ще щось?
Дануся подивилася на нього і відвела погляд.
— Ні…
— Данусю, кажи! Я ж бачу, щось не так…
— Є ще дещо. Я не хотіла казати…
— Що таке?
— Ригаль мені сказав… Йому натякнули, що я мушу, працюючи на такій роботі, бути більш корисною для совєцької держави.
— Тобто… це як, Данусю?
— Простіше кажучи… Хочуть, щоб я розважала іноземців у готелі, на яких мені вкажуть. Випитувала у них те, що цікавить ОДПУ…
— От гімнярі кляті! — прошипів Марко.
— Ригаль уже тиждень ходить похмурий, як із хреста знятий. Вчора зізнався, що мене викликають для співбесіди…
Швед стиснув пальцями перенісся.
— Боже… У мене навіть слів немає… Данусю… Я не знаю, що тобі порадити. Я можу тобі якось допомогти?