— Що тут порадиш… — відповіла вона. — Я вже казала: я знала, на що йшла. Я знала, що усіляке може бути. Налаштуйте для мене якийсь оперативніший зв’язок із нашими, і я тоді хоч знатиму, що все це недаремно, зможу передавати інформацію, котру добуватиму.
— Гадський світ! — мало не простогнав Марко. — Що ж ми такі пропащі!
— Добре, — прошепотіла вона у відповідь. — Ідіть… Зараз. Одну мить.
Прочинила двері, визирнула у коридор — там ні Душі.
— Нікого, — проказала вона до Марка. — Ідіть із Богом!
— Побачимось.
Швед зник за дверима. А вона залишилася у тій глухій комірчинці, як у тюрмі.
Майбутнє «Северное» депо на Краснопрудській розбудовувалося, як мокре горить. Що називається, розкапарили, а коли тому буде кінець — ніхто не відав. Звісно, як начальство скаже, так воно і буде. Але вказівки усе не надходили, а у світлі останніх подій уже ніхто не плекав ілюзій завершити будівництво, як передбачалося, до кінця року.
Спочатку робітники тішилися — будівництво першої гілки метрополітену під керівництвом іноземних інженерів велося досить енергійно і жваво, тож і депо відповідно до метробудови мало так само будуватися швидко.
Робота кипіла.
Однак на заваді стали спочатку поломки електрогенераторів, потім обвал відгалуження тунелю, що вів від перегону назовні…
І ось, коли, здавалося, на заваді уже нічого не стояло — на тобі… британські інженери виявилися шпигунами, шкідниками і саботажниками!
Сидячи в обідню пору у тісному, запилюженому вагоні, який слугував і їдальнею, і службовим приміщенням, слухаючи, як за тонкою перегородкою вицокує друкарська машинка секретарки Зіночки або когось добірними матюками криє начальник депо, Сидорович, машиністи понуро сьорбали привезений їм казенний суп і тихо шепотіли поміж собою за життя.
На роботу ходили, як і раніше, та все більше сиділи без роботи.
На час судового розслідування будівельні та монтажні роботи у депо припинилися, тільки старий паровоз усе ще тягав на глибину, у підземку обладнання — добре, що встигли прокласти бодай одні рейки. Решта усе завмерло.
А сьогодні зранку сиділи, наче тюлька в бочці, усі у тісному задушливому вагоні. Дощ ще з ночі лив такий, що на вулиці робити було нічого. Навіть самокрутку не запалиш.
— Что это за фраер в такую погоду болото месит? — поцікавився один із робітників, заглядаючи у вікно вагона, розрізнивши крізь пелену дощу темно-сіру тінь, що наближалася до імпровізованої контори депо. Чолов’яга плюнув на рукав і без того зашморганої куфайки, потер скло, розвозячи по ньому сірий бруд: — Начальство какое-то к нам пожаловало?
Інші неохоче відірвалися від своїх мисок і підвели погляди.
Чоловік у капелюсі і плащі зовсім на робочого не скидався. Поволі наближався до вагона, наче канатоходець у цирку, вправно пробирався крізь стіну дощу єдиною серед розвезених баюр всипаною гравієм вузькою стежиною.
— Из ОГПУ, кажись… — відгукнувся з кутка інший робітник. — Фраер этот. Наши так одетыми не ходют… Или иностранец, опять же… Из англичан этих проклятых.
— Э-э-э, из англичан! Они сюда еще не скоро нос покажут! — відповів йому перший. — Буржуи проклятые. Мы тут говно месим, а они шкодить нам вздумали!
— Плохо тебе, что ли, было, когда они тут обретались? — резонно зауважив ще один його товариш. — Делились с нами хлебом, маслом… Секретарша ихняя, из наших, приносила нам пожрать что получше… Забыл?
— Да мне-то что… — відмахнувся перший. — Вон, Женька с ними водился, в любимчиках был… Правда, Шрам? — звернувся він до машиніста, що примостився на мішок із тирсою і мовчки доїдав свою пайку — рідкий суп із прозорими, вже застиглими жиринками та крумку темного житнього хліба.
Той підвів погляд, повернувся до вікна і денне світло, падаючи крізь брудне скло, освітило його сховане у тінь обличчя. Він був ще не старим і навіть у потворній куфайці — досить статним та струнким. Мабуть, колись і досить привабливим, якщо сьогодні не споглядати ліву частину його лиця, спотворену жахливим хрещатим червоно-бузковим шрамом, розтягнутим від скроні до підборіддя.
Той шрам дивом оминав око, деформуючи шкіру навколо нього і повз по щоці, а далі — по шиї, ховаючи свій шорсткий бузковий язик аж під комір.
— Чо надо? — вигукнув він суворо з неприхованою злістю. — Жрите свою баланду на воле, пока не заперли вас на Лубянку…
— А с чего нас на Лубянку? — відповів отой, перший. — Мы с контрой дела не имели. Это ты, Шрам, возил агрегаты порченые… И каждый из нас это подтвердить может. Якшался с ними — и днем, и ночью возил!