Таким було бажання самого Остапенка.
Перевантаживши ящики зі скарбами до потаємного сховку Клайда Річардса, Марко замкнув двері.
— Не турбуйся, Шведе, — проказав Євген. — Навіть якщо вони з мене шкіру живцем здиратимуть, я ніколи нікому не видам цей сховок.
— Так, брате. Ще настане той час, коли ми знову повернемо усе це добро в Україну! — відповів Марко.
Дорога назад до «Націоналю» була спокійною. У сторожа та охорони депо їхні документи не викликали жодних підозр. Вантажівку поставили на місце… Навряд чи хто цікавився її відсутністю уночі. Про ті ящики ще якийсь час ніхто не згадуватиме. А коли помітять, що награбовані «Палєстінскім обществом» скарби зникли, вони з Флемінгом вже спокійно вилетять із Москви… Будуть уже далеко. Однак по-справжньому полегшено видихнути можна буде тільки після вильоту зі Смоленська — крайнього пункту на території СРСР.
Було ще дещо, про що зараз Марко аж ніяк не хотів думати. Але воно само лізло у голову.
Дануся…
Коли Флемінг, скинувши свій солдатський однострій, переодягнувся, Дануся легенько постукала в двері — то був сигнал, що у коридорі все спокійно, можна виходити. Ян пішов.
Вона ж прослизнула до комірчинки.
Марко, уже одягнутий, якраз складав китель та чоботи.
— Облиште, я усе приберу, — махнула рукою.
— Вранці ми з товаришем відлітаємо… — мовив Швед тихо.
— Так скоро? — прошепотіла вона безрадісним голосом.
Марко розвів руками.
— Не так і скоро… Майже місяць тут товчемося… До слова… ось, як обіцяв. Лист Клайда Річардса. Анні. Анні Кутузовій. Якщо зможеш — передай. Але будь обережна, благаю, бо це вірна тюрма.
— Ви обіцяли, що попрощаєтеся зі мною, — прошепотіла вона, швидко ховаючи туго складений аркушик паперу за пазуху.
— Ото й прощаюся… Бо на людях, як ти розумієш, прощатися нам не варто.
— Розумію…
Марко узяв її руки в свої, нахилився до неї. Гарні слова, які хотів їй сказати, раптом чомусь зникли, загубилися у голові. Відчував дивне збентеження від того, що її темно-карі очі дивилися просто на нього стривожено та уважно. Очікували. І підсвідомо він розумів, чого саме.
— Данусю… Ти допомогла більше, ніж могла. Ти зробила неймовірне… Я вдячний тобі. Дуже, — мовив, обережно добираючи слова. — Тримайся тут по нашому від’їзді. Налагодимо з тобою надійну комунікацію, тож надалі вже не почуватимешся тут самотньою та покинутою… Зможеш оперативніше взаємодіяти з нашими. Хоча щодо останнього, про що ти розповіла — я не знаю, не знаю, що тобі сказати. Я би не бажав тобі такого. Тому, якщо буде нагода виїхати звідси — вирішувати тобі, Данусю: залишатися у Москві чи забиратися. Ніхто не примусить тебе… Чуєш?
— Я навіть не знаю, як вас звуть. Яке ваше справжнє ім’я, — проказала вона.
Марко усміхнувся.
— Данусю…
— Поцілуйте мене… — мовила раптом. — Все одно ми з вами більше ніколи не побачимось. Чому 6 не залишити мені по собі бодай поцілунок на згадку…
Якусь мить, що видалася йому нескінченно довгою, Марко вдивлявся у її обличчя. У глибину карих очей, вигин темних брів, у обрис вуст і очікування в погляді.
Нахилився і торкнувся її чола поцілунком. Майже братським. Відчув під губами м’яке тепло її шкіри і слабкий аромат парфумів. Обережно провів рукою по волоссю.
— Нехай тебе Господь береже, Данусю!
Більше сказати не мав чого. Більше казати було не варто…
1933 рік, квітень.
Лондон
— Це справді ти, Марку? Чи мені усе сниться?
Ліза притулилася до нього і він аж до болю стиснув її в обіймах.
— Я. Я вдома. Я з тобою у ліжку, Лізо! Я так за тобою скучив!
Вона вибралася з тих міцних обіймів, звелася на руці.
— Які у тебе плани на ранок?
— Гм… — невдоволено буркнув Швед. — Уранці заїде Флемінг… Мусимо прибути до контори, щоб відзвітувати. Корнуелл чекатиме. Треба завершити справи.
— Це надовго?
Марко похитав головою.
— Гадаю, години на дві. Може, трохи більше… А потім я повернуся додому і ми проведемо вечір разом.
— Було б чудово. Тоді я приготую печеню? Що тобі, любий, смакуватиме більше?
— Найбільше — ти, Лізо.
— Я про вечерю… — усміхнулася вона. — І ще… у мене є для тебе подарунок!
— Який?
Елізабет вибралася з ліжка, взяла на столі стару рукописну книгу у шкіряній палітурці.
— Книга? — здивовано запитав Марко.
Вона похитала головою.
— Ні, Маркусю… Те, що у ній…
Розгорнула на потрібній сторінці і показала Шведові.