— «Як Марко Вишневецький московського царя надурив», — прочитав Швед і здивовано підвів погляд на Лізу. — Хто дав тобі цю книгу, Лізонько? Звідки вона у тебе?
— Професор Гастінґс… — відказала вона. — У нього таких кілька. Він попросив мене опрацювати ці книги і підготувати по кожній коротку довідку. А у цій я знайшла розповідь про твого предка… Марка Вишневецького на прізвисько Швед.
Марко пробіг поглядом, перегорнувши кілька сторінок.
— Лізо… Оце так! Не думав, що моїм старим родинним легендам існує таке справжнє підтвердження…
— А ще — ось! — показала вона на сигнатуру. — Усі ті книги пропечатані отаким символом — це емблема…
— «Исторического Палестинского Православного общества», — завершив Марко, — таємної організації, що віками обкрадала мій народ і його історію…
— Їх вивіз до Великої Британії один російський емігрант… Так мені розповів професор Гастінґс, — додала Елізабет. — Два роки тому його жорстоко вбили. У Лондоні. Можливо, саме через ці книги… А поліція при огляді його помешкання знайшла таємний сховок. Скотланд-Ярд не став морочити собі голову тими рукописами…
— І книги передали до бібліотеки Британського музею, — знову завершив Марко, — професору Гастінґсу…
— Так, — промовила Елізабет. — Саме так, любий. Отака дивина, Марку…
— Дивні діла твої, Господи… — усе, що міг Швед сказати у відповідь. — Ходи до мене, кохана… Усе це нагадує мені дивовижну фантасмагорію, Лізо… І найприємніше мені було почути цю новину з твоїх уст…
Він обійняв її і знову вклав біля себе.
— А професор Гастінґс…
— Що, любий?
— Він випадково не знає… не пам’ятає, ким був той російський емігрант? Як його звали? Цікаво було б дізнатися більше про нього… — зітхнув Марко. — Можливо, тоді дізнаємось, за що його, як ти кажеш, жорстоко вбили…
Ліза стенула плечима.
— Для цього тобі не потрібен професор Гастінґс… Поки ти був у Москві, я перечитала цю книгу і… навела довідки. Навіть у Скотланд-Ярді була. Дізналася усе, що могла. Той росіянин… він був військовим. Поважним членом Вищої Монархічної ради… До Лондона він приїхав із Харбіна… Можливо, ти його там навіть зустрічав? — сказала Ліза. — А тут, у Лондоні, цей чоловік виконував секретні доручення, налагоджував зв’язки… Словом, вів політичні ігри… Російські дворяни, які емігрували в Європу, усе ще вірять у те, що можуть повернути собі Росію. Вигнати більшовиків і відродити монархію…
Швед підвів погляд на дружину.
Уже не вперше в своєму житті він переживав таку мить… дивовижну і містичну, коли незалежно від його дій чи бажання усе само дивним чином складалося, як мозаїка у єдине панно… Виводило на кінці навіть найзаплутаніші історії…
— Лізонько, а ти не пам’ятаєш, як звали цього чоловіка? — запитав Марко обережно, передчуваючи, яку відповідь може почути…
Елізабет притулилася до нього.
— У нього було дивне ім’я. Як у відомого композитора. Шуберт. Його звали Костянтин Шуберт, Маркусю…
Корнуелл уже не сякався у свою елегантну хустинку. Застуда минула. Але почувався усе ще недобре.
— Містер Селфрідж мені про усе доповів. Не можу натішитися на вас із Флемінгом, містере Швед.
Марко стенув плечима.
— Мабуть, можна було і краще…
— Ви вже знаєте, що ваш старий знайомець, Вальтер Гінзбург, очолює іноземний відділ ОДПУ у Москві? — поцікавився Корнуелл.
— Так… Містер Селфрідж мені казав.
— Ваш Алекс Мак-Міллан, схоже, отримав право на існування… але враховуючи, що доля уже зводила вас із паном Гінзбургом… — замислено проказав Корнуелл.
— На щастя, пригода у Стамбулі сталася давно… Навряд чи він запам’ятав тоді мене в обличчя, — відповів Марко. — А після того ми з ним особисто не перетиналися…
— Звісно, якби він довідався, хто ховається за ім’ям Алекса Мак-Міллана… Так… то була б трагедія, — погодився Корнуелл. — Та повернімося до справи… Отже… Секція МІ-6. Наша служба зародилася ще у XV столітті, за часів короля Генріха XIV. А тепер… схоже, знову наближаються такі ж смутні і темні часи… Я хочу, щоб ви знали, Марку… У мене немає жодних застережень, щоб ви і надалі працювали у МІ-6. Як наш постійний спеціальний агент.
Марко коротко кивнув.
— Дякую, пане Корнуелл.
— Я рекомендуватиму вас містеру Сінклеру, генеральному директору секретної розвідувальної служби МІ-6 для більш поважних завдань, — продовжив Корнуелл. — Англії потрібні такі відважні люди, як ви… Попри те, що ви — не британець, — зітхнув він. — Але пам’ятайте, це моя відповідальність і довіра до вас…