«Де тій мамурі до нас є діло?» — хихикав, цілуючи Маргусю.
Боже… як їй не вистачає його зараз! Як хочеться до нього, в міцні обійми!
Перебравши доньку у сухе, Елізабет повернулася до своєї знахідки. Отже…
«Як Марко Вишневецький московського царя надурив» — знову прочитала вона повільно. Цього разу уголос.
Маргуся запхинькала знову.
Ні, вона таки справді «мамура», якщо не може відкласти цю книгу і дати дитині раду.
Елізабет взяла доньку на руки. Та перестала плакати, наче тільки цього і чекала. Тепер назад не вкладеш… Мирне сопіння може бути таким оманливим!
Кинула поглядом на широке подружнє ліжко. О, вона вже знає, як вчинити! Біля неї Марго не плакатиме, а вона спокійно усе прочитає!
Вклала дитину біля себе, розгорнула книгу на потрібній сторінці і почала читати.
Кучерявий почерк давався важко, слова іноді траплялися геть незрозумілі, та Ліза і не думала здаватися, поки не дочитає ту історію до самого кінця…
1709 р. Б., село Решетилівка, під Полтавою
Сморід гниття трупів зі сторони Полтави долинав сюди особливо сильно. Полеглих не ховали кілька днів і під палючим сонцем гайвороння дзьобало, а собаки розтягували ту розбухлу плоть, іще більше поширюючи сморід.
Прийшла звістка, що у сплюндрованій Полтаві взялася чума і навіть вода у колодязях перетворилася на трійло.
Тож воду, яку їм приносили, перед тим як пригубити, вони осіняли хресним знаменням.
їх не катували. Навіть не допитували.
На відміну від простих козаків, замкнули у вогкому темному льоху з маленьким продухом-віконцем угорі і залишили до часу у спокої, на воді і черствому хлібі.
Розуміли: дивом вдалося захопити живцем велику рибу, з гетьманських, наближених, тих, хто, міг знати плани самого Мазепи.
Тож позбавити забави свого пулькатого царя не посміли. Стали дочікуватися, поки він повернеться з погоні за Карлом та зрадником Мазепою.
Цар Петро ще з юності пізнав смак страждань тих, кого тортурам піддавав, і не раз власноруч любив катувати.
Мов оживав після того. Бадьорий ходив, збуджений, наче сили у нього нові вливалися. Пив багато, не п'яніючи, дівок сінних гвалтував, яка під руку підвернеться, а то, бувало, й семенівця якого статного чи преображенця — без різниці до статі його мужеської.
Отоді з царем великі розваги всешутейші можна було чинити, а у вдоволеного просити, що забажаєш.
Алексашка Меншиков, царів стольник і улюбленець, попервах завдяки потуранню цим Петровим слабкостям і вибився у люди. Тож і тепер дав наказ: потішити государя після виснажливої погоні.
Дати йому крові полоненої гетьманської старшини, аби власноруч їх мордував.
Решту хлопців не шкодували. Їхню плоть уже другу добу московіти піддавали мислимим і немислимим тортурам, вириваючи розжареними кліщами шкіру разом із м'ясом, підвішуючи на дибі та засікаючи до напівсмерті канчуками, аби потім, геть безпам'ятним, вливати у горлянку пекучу горілку, повертаючи до свідомості для нового пекельного кола тортур.
Що можна було вивідати у простого козака? Він лише виконавець наказів своїх командирів. Тож було ясно: тортурам хлопців піддавали не для того, аби вивідати бодай щось, бо ті нічого таємного чи важливого не знали. То було знущання — цинічне, безжальне, вигадливе, до якого б і Люцифер у пеклі не додумався. Скільки їх тоді, уже після кривавого бою загинуло — не злічити, бо й не лічив ніхто. За полонених їх московіти не вважали.
Катували задля тваринної розваги.
Та й із якого дива Петрові посіпаки, котрим посміхнулося здобути вікторію над визнаними першими лицарями Європи, мали бути милостивими до простих козаків, яких завідомо вважали зрадниками?
Від цього ставало ще моторошніше, бо коли отак мордують просте козацтво, що чекало на тих, чиє високе звання та чин видавали багатший одяг, добротні, оздоблені золотом та самоцвітами шаблі, доглянуті чуби та вуса?..
Через віконце-продух кам'яного мішка, у якому їх тримали, було видно клапоть неба вгорі. Звідти надходило свіже, прохолодне нічне повітря і вливалося сяке-таке денне світло. Так вони розуміли, ніч надворі чи день. Без того зовсім би утратили лік останнім відпущеним годинам свого життя.
Іноді — усе через те ж віконце-продух — до їхніх вух долітали нелюдські крики катованих — останні козацькі голосні прокльони та жіночі голосіння.