І вони немов застигали, прихилившись до холодної кам'яної стіни, вслухалися у ті звуки мовчки, до крові кусаючи губи.
Один із них, іще молодий, із довгим білявим чубом, виразними блакитними очима і рудуватими вусами, сидів віддалік, під стіною, та усе молився, коли чув ті болючі крики, шепотів «Отче наш» русинською та до Діви Марії латиною, немов замість священика заупокій козацьким душам відправляв.
Його сорочка, колись біла, із панського, тонкого полотна, вишита по коміру та на грудях червоним і чорним, була розірвана, заплямована кров'ю, немов сік отого червоного, багатого вишиття з коміра перетік нижче.
На широких грудях тьмяніла срібна ладанка зі святим ликом.
Сотник Іван Чепуренко підвівся у своєму закутку, накульгуючи, — бо був поранений у ногу, — підійшов ближче, важко присів біля юнака.
— Що то у тебе, Марку? — поцікавився, вказуючи на срібну ладанку пальцем. — Ти диви, гаспиди, не одібрали! Пустив їм туману якого межи очі, га? А мого натільного хрестика — отого, що Онися дала, — зірвали, злодюги кляті. Аж шию подерли, коли ланцюжок обривали.
Його темні карі очі на брудному обличчі гнівно зблиснули.
— То лик Icyca Милосердного з Розматинча, — відповів той, кого Чепуренко назвав Марком. — Матір дали, коли уперше в посольство до короля Карла випроводжали.
— Чекай… — Чепуренко примружив очі, намагаючись у сутіні розгледіти майстерно вигравійовану іконку на ладанці. — То ти — кателик?
Той навіть головою не хитнув.
— Як же ти кателик, а служиш козацькому гетьману та вірі православній?
Той зітхнув, спершу бажаючи промовчати, та потім проказав трохи зарізко:
— Бог один для усіх. І для русинів, і для поляків, і для шведів. Навіть для московського одоробла, з котрим ми воюємо.
Чепуренко присвиснув.
— Одвоювали вже…
Той додав спокійніше:
— Не одвоювали! Усе тільки починається, пане сотнику, хіба не бачите? І найбільша боротьба наша іще у нас попереду… Із Полтавської баталії Московія переможцем вийшла і це їй тільки на укріплення піде. Якщо люд наш розумний і не схилиться під чобіт царя московського, то чекає нас борня страшна і кривава не на один рік.
Марко зітхнув, витер рукою брудне обличчя.
— А як цар вчинить із нашими теренами, як із Батурином гетьманським — винищить одним махом нас усіх, до сьомого коліна? — запитав Чепуренко.
— Не винищить… — похитав головою хлопець. — Ще не вродилася така сила, аби наш нарід винищила. Бог, пане сотнику, не для краси на небі сидить… А щодо роду мого, — додав Марко Вишневецький, — то так вже сталося, що рід мій, хоч і з русинів, та був окатоличений ще віки тому.
— Нічого собі… — замислився ненадовго Чепуренко. — Тебе ж наче, Марку, Вишневецьким зовуть? Скільки доводилося разом нам у гетьманських посольствах бувати, а ніколи не цікавився. Чи не з тих-то знаних Вишневецьких будеш, що царя Дмитрія Рюриковича у Московії колись наставляли та Запорозьку Січ зводили?
Марко похилив голову.
— З тих. По материній лінії. Та тільки не вдалося їм русинського царя у Московії твердо поставити. Якби вдалося, Московія сьогодні не в'їдалася 6 нам, як орел у Прометеєву печінку, а була б отою Малоросією, як московіти нас тепер називають. Отак мало би бути по-справедливому.
Чепуренко хмикнув.
— Доречне порівняння… А печінка та усе за ніч відростає, а орел довбе її та довбе…
Помовчав трохи, наче для годиться, та й знову запитав:
— А куди ж, Марку, тебе поранено? Сорочка уся подерта та в кривавих плямах, а рани не видать… Ніби кулі від тебе самі відскакували…
Той відповів без великої охоти:
— Чужа кров на сорочці, ворожа.
— Ти ж знаєш грецьку й латину? — запитав несподівано Чепуренко.
— Знаю.
— За шведську — сам чув. Добре балакаєш. Того тебе й Шведом кличуть?
Хлопець ствердно хитнув головою.
Чепуренко знову ненадовго змовк.
А Марко вдивлявся якийсь час у віконце-продух угорі, ніби виглядав звідти порятунку. У тому віконці виднівся шмат неба, а потім вигулькнув і повний, кривавий місяць.
— Жінку, дітей маєш? — запитав у Марка Вишневецького Чепуренко.