— Маю. Жінку і малолітнього сина…
Той ніби не розчув. Безрадісно зітхнув і, теж звівши очі до віконця, проказав:
— Кривава повня на небі… Найважче — то у невіданні свого кінця чекати. Тримають нас тут, немов на витрішки… Таки на витрішки, — стиха промовив знову. — На потіху для їхнього царя ми і приготовані. Був я тоді у Москві, у посольстві з нашим гетьманом, бачив, як Петро лютував та карав стрільців, що сестру його, Софію, посадовити на царство Московське хотіли. А разом із ними — не розбираючи ні роду, ні звання, ні чину, — усіх, кого вважав причетними до змови. Може, то і справедливо було — ворогів допитувати та страчувати. Але на те мають бути справедливі суди, судді і покарання. І государ великодушний, здатний милувати і прощати. А він, московський цар, із нелюдським захватом чинив криваві тортури власними руками, проводячи ночі у катівнях. Був присутній на усіх стратах, що вершилися у столиці над першими вельможами Московії.
Пам'ятаю, як данські посли, із якими він тоді саме загравав, аби союз проти Швеції учинити, розповідали, як здуру вирішили втамувати свою цікавість та самим упевнитися у тому, що у московитських катівнях коїться. Пішли у катівні Преображенського та, обходячи в'язничні будівлі, жахалися видом калюж крові.
Аж коли в одній із тих катівень угледіли самого царя Петра. Мордував когось із сестриних прибічників. Страшний був, розпатланий, очі, казали, палали люттю. У шкіряному фартусі, заляпаному кров'ю. Розповідали — якраз власноручно ламав нещасному ребра залізними кліщами…
Голос сотника Чепуренка розійшовся у вологому повітрі льоху ледь розбірливим тихим шепотінням, наче то говорив людським голосом заговорений вуж, а не чоловік.
— Не хочеться конати від тортур. Не по-лицарськи це, принизливо… — знову промовив Чепуренко. — Але, напевне, ради іншої, як і надії на порятунок, у нас немає…
— Не по-лицарськи — зрадити свій нарід та свого гетьмана. А загинути із честю, пане сотнику, завжди по-лицарськи. Навіть під тортурами. — У протилежному кутку, у темряві, на оберемку зіпрілої соломи ворухнувся поранений полковник Косаренко. Простогнав невиразно, влягаючись зручніше, і знову застогнав: — Одна біда, навіть люльку не запалиш, усе кляті антихристи повідбирали. Та якщо наші ясновельможні гетьман із королем Карлом таки досягнуть молдавських кордонів та отримають підкріплення від османів, то є надія, що за усіх нас хоч помстяться і надеруть дупи клятим московітам. Нехай колись, не тепер…
— Не велика то радість, коли за мене, загиблого, колись помстяться, — мовив зі свого кута Марко Вишневецький, прозваний Шведом. — Та й надія завжди є. Треба вибиратися із цього льоху, панове. Засиділися.
— Як? — пхекнув Косаренко. — Та й не з моїм пораненням. Навіть якби то і було можливим, сам я ні йти, ні бігти не зможу, а вам тягарем бути не хочу. Навколо кляті кацапи. Далеко утечеш? Чи тобі, Марку, сам чорт ворожить?
Той промовчав, кинувши погляд на повний місяць, що якраз почав серпитися у продусі.
— Не знаю напевне, Бог а чи чорт… — відповів якимось глухим, здавленим голосом. — Тільки я молився, аби Господь дав нам повні дочекати. Аби нас не повели на тортури раніше, бо тоді я не здатен буду нічого вдіяти. Дочекали. Отже, то Божа сила.
Косаренко звівся і зиркнув у той кінець льоху, звідки чувся голос Марка Вишневецького.
— Ти про що, хлопче?
Той лиш якось криво усміхнувся, наче вишкірився. Звівся на рівні ноги. Подивився на Чепуренка.
— Північ… Пора, — промовив твердо. — Хочете на волю вийти — перейдіть ближче до сходів і не оглядайтеся, — сказав, знімаючи із себе сорочку. Під струменем місячного проміння срібна ладанка зблиснула на грудях холодним спалахом.
— Ну? — повторив, ніби прогарчав. — Чого чекаєте, панове? Часу у нас обмаль.
Ніби зачарований, Чепуренко підвівся і попрямував до полковника Косаренка. Допоміг йому звестися.
— Як дасть Бог, вийдемо, — промовив Вишневецький. — Тримайтеся темряви, рухайтеся уздовж стіни, до коней. Вони тут недалеко припнуті. Праворуч. Ви, пане полковнику, самостійно втримаєтеся у сідлі? — звернувся до Косаренка.
Той мовчки, здивований до краю, кивнув.
— І що далі нам робити, Шведе? — запитав Чепуренко, все більше дивуючись незрозумілій рішучості хлопця. — Що ти, синку, замислив? Голіруч проти озброєних до зубів кацапів?