Чепуренко вгледівся знову і аж занімів: позаду було усе так, як і мало бути: багаття, біля яких сиділи московіти, спалахами освічували принишклі, поблідлі хати Решетилівки.
Там, за стіною темряви, що відділяла їх від ворога, у світлі багать починався рух.
— Помчали, пане полковнику. Помчали, щодуху! — проказав Чепуренко.
— А як же Марко Швед? — жадібно ковтнувши нічного повітря, запитав Косаренко.
Іван Чепуренко глянув угору. Темрява ніби розчинилася сама у собі. Місяць уповні над їхніми головами встиг доплисти далі, аж за середину зоряного неба…
— Наша поміч Марку не знадобиться… Він сам… — Чепуренко напнув стремена. — Скажіть мені, пане полковнику, ви теж то бачили, чи мені привиділося?
Косаренко цокнув до коня. Перехрестився.
— Привиділося. Нам обом. Рушаймо!
За короткий час силуети вершників розтанули за деревами, що обрамляли шлях і зникли у нічному полі.
За ними продовжувала куритися у згарищах полтавська земля, важко здіймаючи набрякле від крові і мертвих козацьких тіл своє темне лоно.
У селі біля освітлених хат наче все ожило: зчинилася метушня, почулися крики, лайка…
Зайшлися гавкотом собаки. Захлинулися жалібним скавулінням.
Ще за якусь мить шляхом промчав кінь із припалим до його шиї вершником. Кінь ніс його услід за тими двома. У поле. Під рятівний омофор червневої ночі.
У холодному льоху розплющив банькаті очі цар Петро. Закашлявся — мереживний аглицький шалик перетягнув тонку шию.
Йому допомогли підвестися, та він із люттю відштовхнув тих, хто насмілився подати йому, як немічному, руку.
Видер смоляник, присвітив, вихоплюючи із темряви розтерзані тіла ад'ютанта та солдата із охорони.
— Что это было? — заревів. Мацнув себе рукою, відчувши пекучий біль.
Петру поталанило більше. Вовча лапа пройшлася спереду, роздерши мереживний шалик, сукно та шкіряну перев'язь, черкнула по грудях, зоставивши від кігтів червоний слід.
— Что это было, я спрашиваю? — заревів знову у темряву льоху. — Где пленные казаки? Почему держали без надлежащей охраны? Откуда волк взялся?
— Они из старшины козацкой были. Держали их, великий государь, неприкосновенно, для тебя, дабы сам ты их допросил, как пожелаешь, — боязко промовив котрийсь із офіцерів і поспіхом наказав прибрати з-перед царевих очей розтерзані скривавлені тіла.
Петро вертів безумним від люті і нерозуміння поглядом, заглядав у всі закутки льоху, присвічуючи собі смоляником.
— Не иначе, великий государь, один из этих казаков… — несміливо проказав офіцер, коли тіла винесли.
— ЧТО? — Петро повернувся до нього, випростався на повний зріст, відкидаючи важку довгу тінь.
— Был ведьмаком, характерником… — проказав той зовсім тихо, ніби сам подивувався, що насмілився вимовити уголос подібну нісенітницю царю. — Шведы таких еще ульфхендарами именуют. Полнолуние, государь, сегодня. Не иначе, как потому он волком и обратился…
— Что сие значит? Что за бабьи сказки ты мне сказываешь? — закричав Петро, крутячи головою навсібіч. — Какой еще ульфхендар? — вступив чоботом у свіжу, ще теплу кров. — Каким таким характерником? На кол тебя, собаку, посажу, сам завоешь волком!
Переступив калюжу крові, присвітив смоляником, люто зиркнув собі під ноги.
На холодній земляній долівці лежала розірвана козацька сорочка. Із тонкого, панського, білого полотна. Зібгана жужмом. Вишита червоним і чорним. Наче запеченою кров’ю…
Ліза отертіло дивилася на книгу, немов та раптом ожила у її руках і заговорила людським голосом…
Марко Вишневецький на прізвисько Швед!
Ні… таких збігів бути не може!
І якщо вона справді усе із того прочитаного правильно зрозуміла, якщо усе переклала вірно…
Елізабет підвелася. Глипнувши на маленьку доньку, підійшла до шафи. Витягнула шухляду, у якій зберігала свої прикраси та ще мамині дорогоцінності.
Розматинча… Та це ж Тарноруда! Та сама Тарноруда!
Відкинула вічко різьбленої зі слонової кості скриньки.
Він залишав її для Елізабет, коли їхав із черговою місією. Мовляв, нехай лежить вдома, біля неї, то йому спокійніше на чужині буде.
Ось вона, на згортку зеленого оксамиту, срібна Маркова ладанка, давня, подарована йому ще у дитинстві батьком.