Цей псалом теж виконали як годиться, однак на їхні старання і далі не було жодної реакції.
— Скажіть мені, що будинок не порожній! У тридцять дев’ятому і сорок третьому з нами таке вже було, — бідкався старий Деві.
— Може, пані вважає, що ми не рівня міським музикам, і просто гордує нами? — прошепотів візник.
— Та щоб її! — сказав містер Пенні, кинувши нищівний погляд на шкільний димар. — Раз так, то я її навіть знати не хочу. Навіть скромна музика, виконана вмілими музиками, краща за будь-які вигадки міських мудрагелів, так я казав і буду казати.
— Чотири вдихи і остання, — авторитетно заявив їхній диригент. — “Возрадуйтеся, жителі Землі”, шістдесят чотири.
Закінчивши псалом, він почекав ще хвилину, а тоді промовив чітко й голосно, як зазвичай робив у цю пору вже останні сорок років:
— Веселого Різдва!
Коли хористи вже майже полишили останню надію, в одному з вікон на верхньому поверсі спалахнуло світло. Воно впритул наблизилося до штори, так що знадвору можна було побачити чіткі обриси полум’я свічки. Якусь мить воно стояло нерухомо, а потім штори піднялися, і перед п’ятнадцятьма парами зосереджених очей з’явилася постать молодої дівчини. У віконній рамі вона нагадувала портрет на стіні. У лівій руці, дуже близько до обличчя, дівчина тримала свічку, яка яскраво освітлювала його, а правою спиралася на стулки вікна. На ній була якась біла накидка, а на плечі спадав вигадливий водоспад пишних кучерів, які перебували у жахливому безладі — у такому стані, вочевидь, їх можна було застати лише посеред ночі. Ясні очі дивилися на сірий світ унизу з непевністю, яка межувала із сміливістю та сором’язливістю, однак, коли вони розгледіли зібрані півколом темні фігури, у них спалахнув радісний блиск.
Відчинивши вікно, дівчина весело й привітно гукнула:
— Дякую вам, півчі, дуже дякую!
Вікно швидко й беззвучно зачинилося, а штори почали опускатися, поглинувши її ясне чоло та світлі очі, маленький рот, шию, плечі, а потім і решту фігури. Світло від свічки — знову тьмяне й нечітке — почало віддалятися, аж поки зовсім не зникло.
— Яка гарна! — вигукнув Дік Деві.
— Навіть найрідкісніші воскові фігурки з нею не зрівняються, — підтвердив Майкл Мейл.
— Наче якесь марево! — погодився візник.
— У житті такої не бачив! — палко вигукнув Ліф.
І решта, відкашлявшись та поправивши свої капелюхи, також погодилися, що заради такого варто було і поспівати.
— Ну, тепер до фермера Шайнера, а потім трохи підкріпитися, так, тату? — спитав візник.
— Так і зробимо, — погодився старий Вільям, закинувши на плече свою віолончель.
Будинок фермера Шайнера стояв на перетині невеличкої стежки з головною вулицею і нагадував химерну скелю. Верхні вікна, більше витягнуті у ширину, аніж у довжину, і широкий еркер[1], де зазвичай розташовувалися двері, при денному світлі надавали будинку вигляду перекошеного людського обличчя, яке, здавалося, зі злістю дивиться з-під лоба. Уночі нічого цього не було видно, лише обриси даху вирізнялися на тлі неба.
Підійшовши до дверей будинку, хор виконав звичайні приготування.
Чотири вдихи і номер тридцять два, “Вранішня зоря зійшла”, — скомандував старий Вільям.
Вони вже закінчили другий куплет, і скрипалі занесли смички, готуючись приступити до третього, коли, без жодного попередження, пролунав оглушливий рев:
— Ану замовкніть! Скільки можна горлати під вікнами?! У мене і так голова розколюється! Я маю право спокійно поспати чи ні?!
І вікно з гуркотом зачинилося.
— Ні, ну ви це бачили?! — обурено вигукнув візник, звертаючись до своїх товаришів.
Закінчуйте псалом всі, кому дорога честь музики! — скомандував старий Вільям, і вони доспівали до кінця.
— Чотири вдихи, і номер дев’ятнадцять! — твердо мовив Вільям. — Покажіть йому, чого ви варті. Ніхто не має права отак ображати наш хор!
Цього разу в будинку спалахнуло світло, відчинилося вікно, і з’явився фермер, який вже не тямив себе від гніву.
— Голосніше,'голосніше! — кричав візник, несамовито виграючи на скрипці. — Давай фортисимо, щоб він сам себе не чув!
— Фортисимо! — підхопив Майкл Мейл, і музика та спів залунали з такою силою, що слова містера Шайнера просто потонули в тому оглушливому реві. Однак, судячи з того, як несамовито він розмахував руками, показуючи щось схоже на великі літери “X” та “У”, його прокльонів, мабуть, з лишком вистачило б на цілу парафію, а не те що на їхній хор.
1
Еркер - засклений визтуп зовнішньої стіни будинку, що зазвичай проходить через кілька поверхів, поліпшує освітлення і збільшує площу приміщення