При цих словах містер Пенні крадькома випростався, додавши собі в зрості аж півдюйма.
— Бачите, Джон Вайлдвей, — продовжувала місіс Пенні, — який до мене тоді залицявся, теж був чоботарем, але він був високим. Я ніяк не могла зрозуміти, до чого тут цей коротун. Але ось він підійшов ближче, переступив через поріг, розвіявши останні мої надії на те, що маленький чоловічок міг виявитися Джоном...
— Хіба обов’язково так акцентувати увагу на зрості? — не витерпів її чоловік.
— Зайшов у дім, сів на стілець — мені тоді від страху аж у душі похололо, і я щодуху чкурнула нагору! Ну, якщо коротко, то з Джоном Вайлдвеєм ми розсварилися і розійшлися, а згодом ні з того ні з сього з’явився той самий чоловічок! Пенні спитав мене, чи піду я за нього, і я й незчулася, як усе вже було вирішено.
— Здається мені, що все ти знала і добре бачила, куди діло йде, хоча, може, я й помиляюся, — пробурмотів містер Пенні.
Закінчивши розповідь, місіс Пенні й надалі не зводила погляду з точки у центрі кімнати, вочевидь, досі переживаючи щойно описані події минулого. А зауваження містера Пенні так і залишилося поза увагою.
Тим часом візник з дружиною відійшли у дальній куток кімнати і, нахилившись одне до одного, про щось тихо перемовлялися. Очевидно, їх не стільки цікавило те, про що говорили гості, як те, чим їх треба було годувати. Схоже, вони нарешті дійшли якогось рішення, бо завершили свої змовницькі перемовини, і візник пішов до комори, насвистуючи напівзабуту мелодію, а далі вже перейшов на пісню, з якої пам’ятав ледь два рядочки. Місіс Деві оголосила, що скоро буде подано вечерю.
Гості старшого віку, яким тільки й дай поїсти і випити, вдали, ніби й забули, що на таких заходах прийнято подавати вечерю. Ба більше, для годиться вони навіть завели розмову на сторонню тему, однак безбарвність і натягнутість голосів видавали їх геть чисто. Молодь же сказала, що страшенно голодна і буде дуже рада вечері, нехай навіть і пізній.
За столом Дікові й далі щастило. Він сидів поруч із Фенсі й мав нагоду пити з келиха, з якого вона помилково відпила, підошвою черевика торкатися країв її спідниці й тримати на руках кота, який, непомітно для всіх, кілька хвилин просидів у неї на колінах, а потім переліз до Діка, тручись об нього своїм хутром, якого ще мить тому торкалися її руки. Окрім того, було багато інших маленьких приводів для радощів: він хотів було покласти їй салат, однак, коли вона відмовилася, переклав собі овочі, які мало не побували в неї на тарілці, — чого, мовляв, добро має пропадати. Час від часу, коли вона не бачила, він дивився на неї закоханим поглядом, милуючись формою її голівки, вигином шиї та іншими неповторними рисами своєї живої богині, яка тим часом досить невимушено, щоб не сказати надто невимушено, розмовляла з містером Шайнером, який сидів навпроти. Дік почувався ніяково за той інцидент під час танців, тому, хоч йому і не подобалася така вільність, вирішив не надавати їй особливого значення.
— Тепер до наших вух долинає вже зовсім інша мелодія, — зауважила міс Фенсі із влучністю, якої можна було сподіватися від ученої сільської вчительки, натякаючи на контраст між калатанням і брязканням виделок та ножів і недавніми звуками скрипки.
— Ну, з часом ця мелодія стає все приємнішою й приємнішою, особливо коли тобі вже за сорок, — зауважив візник. — Із цього правила хіба що один виняток — мій батько. Ви ніде не знайдете людину, яка б так любила музику. Він каже, вона западає йому в душу, так, тату?
Найстарший Деві посміхнувся з другого кінця столу на знак згоди.
— До речі, про западання в душу, — втрутився містер Пенні. — Ніколи не забуду, як я вперше почув “Похоронний марш”. То було на похоронах капрала Найнмана в Кестербриджі. У мене тоді волосся дибки стало, і я увесь час неспокійно совався на стільці, як перелякане ягня, — так мене зачепило! Коли дали останній акорд і почали стріляти з рушниць над могилою полеглого героя, на моєму чолі й підборідді виступив холодний піт. Отака була сильна річ!
— Ну, щодо батька, — сказав візник, показавши пальцем на старого Вільяма, який якраз уминав за обидві щоки, — то він, і коли був ще п’ятнадцятилітнім юнаком, і тепер радше з голоду помре, ніж проживе без музики.
— Справді, — підтвердив Майкл Мейл і прокашлявся, щоб здаватися переконливішим, — між їжею й музикою, безперечно, є зв’язок. — Він підніс кухоль до вуст і почав пити ковток за ковтком, поступово все більше й більше відхиляючись назад, аж поки його тіло з перпендикулярного положення не перейшло в похиле, і водночас проводячи очима по протилежній стіні аж до стелі. А потім, ще раз відкашлявшись, почав розповідати: — Якось я обідав у “Трьох моряках”, що в Кестербриджі, а під вікнами грав духовий оркестр. Як же вони гарно грали! На обід була смажена печінка і легені, я це добре пам’ятаю. І що ви думаєте? Я нічого не міг з собою вдіяти — щелепи рухалися в такт музиці! Оркестр грає шість восьмих, і я жую на шість восьмих, оркестр грає повільніше — і я пережовую повільніше. Краса! Ніколи не забуду той оркестр!