— Ох, — задоволено сказав візник, — за весь вечір я так і не зміг як слід поїсти, так що тепер маю повне право насолодитися вечерею у тиші та спокої! Шматок от цього стегенця — ані надто жирного, ані надто кістлявого, краплю оцту і маринованих огірочків — чого ще бажати? Сказати по правді, мене весь вечір спрага так і мучить.
— Загалом я люблю вечірки, — заговорила місіс Деві своїм звичайним тоном, вже без тих солодкавих ноток, які змушена була додавати весь вечір, — але після них стільки роботи! Із цими брудними тарілками, ножами й виделками, пилом і затхлим повітрям, поламаними меблями і хтозна-чим іще — вже й ніякого Різдва не хочеться... Ох! — І вона так смачно й протяжно позіхнула, що годинник у кутку в цей час встиг зробити кілька ударів. Місіс Деві окинула оком зсунуті, укриті пилом меблі і, знесилена, плюхнулася у м’яке крісло.
— Ну, помаленьку-помаленьку, і все прийде в норму! — радісно вигукнув візник і, не відводячи очей від тарілки, заходився старанно нарізати м’ясо та хліб, орудуючи ножем і виделкою так завзято, наче валив дерева. — Ен, ти б ішла спати, дивись, у тебе вже очі злипаються. Ти мені нагадуєш змучену скрипку, на якій довго-предовго грали, чесне слово. Ти, напевно, з ніг валишся. Я сам зачиню двері й заведу годинника, а ти іди, а то завтра будеш бліда, як полотно.
Ох, мабуть, таки піду, — жінка потерла очі, намагаючись відігнати сон, принаймні поки не добереться до ліжка.
Дік диву дивувався, як одружені люди можуть бути такими байдужими один до одного. Він не сумнівався, що якби йому пощастило одружитися з неймовірною Фенсі, вони б ніколи не стали такими жахливо практичними й стриманими, як тато з мамою. Найдивніше те, що всі подружжя, яких він знав, були точнісінько такими ж скупими на почуття.
Перші дні нового року вже залишилися позаду, і міс Фенсі, яка на канікули їздила додому, нарешті повернулася до Меллстока.
Весь тиждень після її приїзду Дік, як тільки видавалася вільна хвилина, нібито випадково проходив повз школу, гуляючи околицями, але йому так ні разу й не пощастило побачити її. Не інакше як за велінням долі, прибираючи в будинку на наступний день після танців, мати знайшла носовичка, що належав міс Фенсі, і Дік, виявив неабияку винахідливість, переконавши матір віддати хустинку йому, мовляв, він поверне її власниці при першій же нагоді. Однак хлопець відтягував цей момент, як тільки міг, адже якщо дівчина насправді не має до нього ніяких почуттів і він їй зовсім нецікавий, вона одразу здогадається, що це лише привід її побачити і ще, чого доброго, висміє його, а це б серйозно змінило її думку про його гідність. А для Діка тепер не було нічого важливішого, окрім її думки, незалежно від того, любить вона його чи ні.
Однак коли тобі двадцять один і ти закоханий, то рано чи пізно вривається терпець. У суботу Дік із напускною байдужістю підійшов до школи і з радістю помітив об’єкт своїх пошуків у кінці саду: міс Фенсі силкувалася викопати лопатою колючий кущ, який самовільно вторгся на її територію.
Дік намагався нічим не видавати свої почуття, щоб, якщо хтось спостерігає з тих підозрілих вікон на протилежному боці, він зійшов за людину, яка вельми поспішає у справах і зайшла лише на хвилинку, щоб віддати носовичка і нарешті покінчити з цим сміховинним дорученням.
Ця спроба з тріском провалилася, бо, підійшовши до воріт, він побачив, що вони зачинені, щоб діти, які гралися на передньому подвір’ї, не забігали до саду міс Фенсі.
Вона не помітила його, і він не зміг придумати нічого кращого, як погукати її.
— Міс Дей! — Дік швидко вигукнув ці слова й кинув поглядом на будинки навпроти — мовляв, ну і що, подобається мені отак кричати через огорожі, і це не має жодного стосунку до дівчини в саду. Його голос стих, а міс Дей, нічого не помітивши, поралася собі далі.
Дік виструнчився, готуючись мужньо зустріти критику із вікон навпроти, і крикнув знову. Фенсі було хоч би що.
Він крикнув утретє, цього разу з відчаєм у голосі, а потім раптом обернувся і відійшов на кілька кроків назад, ніби хотів показати, що, була б його воля, він би тут не стирчав.
Цього разу вона почула, облишила свій кущ і зайшла у школу через задні двері. Її кроки залунали в коридорі, двері відчинилися, і з-за них визирнуло квітуче обличчя молодої вчительки, на чверть захованої за дверима. Впізнавши Діка, вона вийшла до воріт.
Пізніше він сотні разів запитуватиме себе: як вона відреагувала на його поклик: зашарілася, зблідла чи взагалі не змінилася на лиці — і після довгих роздумів щоразу доходитиме висновку, що йому важко відповісти на це питання.
— Ваш носовичок, міс Дей, я приніс вам його, — Дік незграбно простягнув їй носовичок. — Мама знайшла його під кріслом.
— О, дуже дякую, містере Деві. А я все думала, де ж я могла його загубити.
Діка аж ніяк не можна було назвати досвідченим у любовних справах: якщо не враховувати кількох дитячих захоплень, йому ще ніколи не доводилося завойовувати дівоче серце. Тому-то він і не зумів скористатися із ситуації й зробив помилку, яка згодом коштувала йому багатьох гірких моментів й однієї безсонної ночі.
— До побачення, міс Дей.
— До побачення, містере Деві.
Ворота зачинилися, вона пішла. А Дік залишився стояти по той бік огорожі. Звичайно, це була не її провина: молода жінка, що живе сама, не могла запросити в будинок малознайомого чоловіка. Це йому треба було втримати її на вулиці якомога довше, перш ніж вичавити те проклятуще “до побачення”. Він пошкодував, що, перш ніж гукати, все добре не обдумав, але вже нічого не вдієш. Дік розвернувся і пішов геть.