Пізніше він сотні разів запитуватиме себе: як вона відреагувала на його поклик: зашарілася, зблідла чи взагалі не змінилася на лиці — і після довгих роздумів щоразу доходитиме висновку, що йому важко відповісти на це питання.
— Ваш носовичок, міс Дей, я приніс вам його, — Дік незграбно простягнув їй носовичок. — Мама знайшла його під кріслом.
— О, дуже дякую, містере Деві. А я все думала, де ж я могла його загубити.
Діка аж ніяк не можна було назвати досвідченим у любовних справах: якщо не враховувати кількох дитячих захоплень, йому ще ніколи не доводилося завойовувати дівоче серце. Тому-то він і не зумів скористатися із ситуації й зробив помилку, яка згодом коштувала йому багатьох гірких моментів й однієї безсонної ночі.
— До побачення, міс Дей.
— До побачення, містере Деві.
Ворота зачинилися, вона пішла. А Дік залишився стояти по той бік огорожі. Звичайно, це була не її провина: молода жінка, що живе сама, не могла запросити в будинок малознайомого чоловіка. Це йому треба було втримати її на вулиці якомога довше, перш ніж вичавити те проклятуще “до побачення”. Він пошкодував, що, перш ніж гукати, все добре не обдумав, але вже нічого не вдієш. Дік розвернувся і пішов геть.
Частина друга
ВЕСНА
Із настанням весни Дік став гуляти околицями більше, ніж раніше, і частенько найкоротший шлях додому чи з дому пролягав саме вздовж шкільного саду. Його наполегливість дала перші плоди: повернувши за ріг під час дев’ятнадцятої такої прогулянки, Дік побачив міс Фенсі у прочиненому вікні. Вона була одягнена у темно-сіру сукню й дивилася прямісінько на наголовок його капелюха. Дружнє привітання, яким вони обмінялися, випадково зустрівшись, стало цілющим бальзамом для Дікової душі, і тепер він почав ходити до школи ще частіше. Хлопець уже майже протоптав нову вузеньку стежину біля огорожі, коли удача знову йому усміхнулася: він буквально зіткнувся з міс Дей на дорозі перед шкільними воротами. Потім була ще одна зустріч, а потім і ще одна. Судячи з поведінки Фенсі, можна було сказати, що вона рада бачити Діка. Однак що стоїть за цією радістю: захват від того, що вона справила на юнака таке враження, чи прояв щирих почуттів, як того прагнув хлопець, — цього Дік ніяк не міг зрозуміти, хоча потім годинами перебирав у думках найменший її рух.
Був ясний весняний вечір. Сонце розливалося довкола невиразним бурштиновим сяйвом, а його обриси губилися серед нескінченних хмар, що нагадували неслухняні пасма волосся.
Парафіяльні музики зібралися перед майстернею містера Пенні у Нижньому Меллстоці. У яскравих променях сонця від кожного з них лягала тінь довжиною з дзвіницю. Джерело світла було так низько, що краї капелюхів зовсім не захищали очі від сліпучого сяйва.
Дім містера Пенні стояв на самісінькій околиці, тулячись в улоговині біля узбіччя дороги, так що колеса возів і копита коней завжди опинялися на одному рівні з вікном майстерні. Низьке й широке вікно не зачинялося увесь день, і крізь нього завжди можна було побачити містера Пенні за роботою — він нагадував чоботаря на портреті якого-небудь сучасного Мороні[4]. Чоловік сидів обличчям до дороги з черевиком на колінах і шилом у руках, лише зрідка підводячи голову, коли протягував нитку й нахилявся уперед — тоді його окуляри зблискували сліпучим відблиском в очі перехожим, а потім він знову схилявся над черевиком. Стіну позаду вкривали нескінченні ряди колодок: великих і малих, товстих і тонких. У найтемнішому закутку кімнати сидів хлопчина-підмайстер з пов’язаною на голові стрічкою (вочевидь, щоб волосся не лізло в очі). Він усміхався на слова перехожих, що долинали знадвору, однак ніхто ніколи не чув, щоб він щось відповідав, принаймні не у присутності містера Пенні. За вікном зазвичай на кілочку, прибитому до дошки, висіла шкіра для халяви чобота, немовби хтось виставив її сушитися. На дверях не було ніякої вивіски. Узагалі-то тут, як і у старих банках чи крамницях, повністю нехтували рекламою. Містер Пенні вибудував стосунки з клієнтами виключно на засадах взаємної поваги й довіри і вважав приниженням власної гідності чіпляти вивіски, щоб принаджувати сторонніх.
Музиканти то підходили до вікна й спиралися на підвіконня, то відступали на крок-два назад. Активно жестикулюючи, вони щось розказували містеру Пенні, який сидів на стільці в тіні майстерні, наче цар на троні.
— Я завжди кажу, що люди, котрі роблять спільну справу — нехай і лише по неділях, мають триматися разом.
4
Джованні Баттіста Мороні (бл. 1525—1578) — італійський художник, один із найбільших портретистів доби Відродження. Його творча манера мала значний вплив на генерацію художників Північної Італії на зламі XVII—XVIII ст.