— А з цим — ні хвилини спокою. Усе торочить про те, що треба робити добро і любити ближніх, як самих себе, — я вже й слухати його не можу!
— Не встиг приїхати, як почав свої порядки заводити. Побачив, що купіль протікає — вона вже он скільки років протікає і ніколи нікому не заважала! Я йому сказав, що містер Ґрінхем на те не зважав: поплює на пальці та й так охрестить. А він як розсердиться: “Сили небесні! Зараз же покличте майстра. Боже, куди я потрапив?!” Гарної ж він думки про нас, нічого не скажеш.
— Щодо мене, — сказав старий Вільям, — то, хоч він і налаштований проти нас, мені подобається те, як він взявся за парафію.
— Та ж тобі, Вільяме, хор завжди був дорожчий за життя, — дорікнув йому Боуман, — а зараз заступаєшся за нашого ворога!
— Ніхто так не шкодуватиме за нашим оркестром, як я, — твердо відповів чоловік, — ви ж знаєте. Я в хорі з одинадцяти років: з ним виріс, з ним змужнів, з ним і постарів. Але не в моїх правилах обмовляти людину, до того ж якщо я бачу, що це добрий чоловік.
Коли Вільям говорив, його очі ожили молодецьким блиском і щось шляхетне з’явилося в його постаті. Освітлена вечірнім сонцем, вона відкидала гігантську тінь, що простяглася не менш як на тридцять футів на схід і, досягши вражаючих розмірів, закінчувалася на стовбурі кремезного старого дуба.
— Мейболд — непоганий хлопець, — відказав візник. — Треба віддати йому належне — ні від кого носа не відвертає. Ми коли вперше з ним зустрілися на дорозі, то він, хоч до цього мене і в очі не бачив, але привітався. “Добридень! — сказав, кивнувши головою. — Чудовий день, правда?” Удруге я його зустрів у місті. А вигляд я мав тоді жахливий: хотів скоротити дорогу та й подер штани об чагарник. Я не хотів його соромити своїм виглядом, тому втупив очі у флюгер, щоб він міг собі спокійно пройти повз і вдати, що мене не знає. Але ж ні. “Як справи, Ройбене?” — спитав і сердечно потис мою руку, наче я був одягнутий не у дрантя, а в найдорожчий шовк.
У цей момент на горизонті з’явився Дік, піднімаючись сільською дорогою, і всі повернули голови до нього.
— Пропав хлопчина, — сказав візник.
— Хто, Дік? Та не може бути! — вигукнув Мейл так, ніби готовий був повірити у що завгодно, тільки не в це.
— Та, боюся, що так, — повторив візник, спостерігаючи за Діком, який спокійнісінько йшов собі дорогою, навіть не підозрюючи, що про нього говорять. — Бачу я, що з ним відбувається, і, ох, не подобається це мені! Виглядає у вікно мало не щосекунди, черевики до блиску начищає, постійно кудись бігає з дому, з годинника очей майже не зводить, а розмови тільки про неї — чути більше не можу — а як спробуєш йому на щось натякнути, то враз замовкає, ніби води в рот набрав. Ой, сусіди, ми це теж проходили, як то кажуть, плавали — знаємо. Точно вам кажу, пропав хлопчина! — візник трохи повернув голову і з сумною посмішкою подивився на молодий місяць, що привернув був його увагу.
Чоловіки після такої заяви одразу набрали серйозного вигляду й мовчки спостерігали за Діком.
— А все його мати винна, — продовжив візник. — Нащо було запрошувати вчительку до нас на різдвяну вечірку? Як тільки я побачив ту моторну танцюристку в блакитній сукні, то одразу зрозумів, що добром це не скінчиться. “Боже, — подумав я собі, — бережи Діка від цієї омани!”
— Мені здалося, минулої неділі вони заледве привіталися, хіба ні? — обережно зауважив Мейл, розуміючи, що він людина стороння, і не бажаючи втручатися в сімейні справи.
— Це все симптоми хвороби. І відстороненість, і лукавство, і ще чортзна-що! Нічого, як на мене, чим швидше, тим краще! Швидше почнеться — швидше закінчиться, та й по всьому.
— Я одного не можу зрозуміти, — сказав містер Спінкс, майстерно об’єднуючи дві теми в одну, як і личить людині, обізнаній в риториці. При цьому він раз за разом махав рукою, ніби намагаючись підкреслити кожнісіньке слово. — Звідки містер Мейболд дізнався, що вона вміє грати на органі? Вона ж сама сказала, якщо тільки її словам можна вірити, що ніколи про це й словом не обмовилася, уже не кажучи, щоб пристати на його затію.
Поки всі ламали голову над цією загадкою, надійшов Дік, і йому розказали новину, яка викликала таке збентеження серед старих музик.
— Вона мені казала, — мовив Дік, почервонівши при згадці про міс Дей, — що не збирається грати, дружба з нами їй дорожча. Не розумію, як до цього дійшло.
— Тепер послухайте мій план, — сказав візник, який вмів оживити розмову, підкинувши нові ідеї. — Якщо не згодні, то так і кажіть, ображатися не буду. Ми ж давно один одного знаємо, правда?