— Не варто думати, що містер Шайнер попросив змінити музику, тому що ставиться до вас упереджено. Я і сам, мушу визнати, віддаю перевагу органу. Мені здається, він краще підходить для церковної служби, і я радий можливості ввести його у себе в церкві. Але те, що я вважаю органну музику кращою, зовсім не означає, що ваша музика погана.
— Що ж, містере Мейболд, якщо вже смерті не минути, ми зустрінемо її, як і личить чоловікам. Призначайте день і час (знову ж, пробачте мою безцеремонність).
Містер Мейболд кивнув.
— Єдине, про що ми просимо, — це, щоб ви не виганяли нас отак раптово, в якусь-то там неділю по Великодню, у якої і назви своєї нема. Нам, старим музикам, буде соромно перед іншими парафіями. Але якщо наш кінець прийдеться на славне свято Різдва, ми зможемо піти з високо піднятою головою.
— Так, так, це справедливо. Цілком справедливо.
— Бачте, містере Мейболд, у нас... Я вам не надто надокучаю, сер?
— Ні, ні.
— У нас теж є почуття, особливо батько дуже переймається.
Розпалившись, візник і незчувся, як підійшов до священика майже впритул.
— Звичайно, звичайно! — сказав містер Мейболд, трохи відступивши, щоб краще бачити співрозмовника. — Я бачу, що ви віддані своїй справі, і це не може не викликати повагу. Краще навіть помилкове переконання, ніж лаодикійська байдужість[6].
— Цілком слушно, сер. Я вам навіть так скажу, містере Мейболд, — продовжив Ройбен, підходячи ще ближче до священика, — батько життя свого не бачить без музики!
Старий Вільям неспокійно засовався на стільці і, посміхнувшись із ввічливості одними кутиками губ, підтвердив, що справді обожнює музику.
— Тепер ви розумієте, що й до чого, — продовжив Ройбен і скоса зазирнув в очі священику, звертаючись до його почуття справедливості. Священик, схоже, добре розумів, що й до чого, і вдячний візник на радощах підійшов до нього так близько, що ґудзики на їхніх піджаках мало не терлись один об одного. — Це все одно якби ви, я чи хто інший з хлопців взяв би і підніс батькові кулака до обличчя зі словами: “Як ти смієш так захоплюватися музикою?!” — візник розвернувся, підійшов до Ліфа і помахав кулаком перед самим його носом, хлопчина аж відсахнувся, притиснувшись до самої стіни. — Не бійся, Ліфе, синку, я тебе не скривджу. Я просто хотів продемонструвати містеру Мейболду, що маю на увазі. Так от, якби хтось отак пригрозив моєму батькові і сказав: “Вибирай, Вільяме, музика або життя!” — він відповів би: “Музика!” У цьому весь тато. Тепер ви розумієте, як боляче має бути старому, коли його разом із віолончеллю отак безцеремонно викидають на вулицю.
Візник знову впритул підійшов до священика і зазирнув йому в очі.
— Так, я розумію, Деві, — відповів містер Мейболд і спробував відвести голову й плечі якомога далі, не зрушивши з місця, однак, зрозумівши марність своїх зусиль, відступив ще на дюйм. Отак увесь час відступаючи, містер Мейболд у результаті опинився затиснутим між кріслом і краєм столу.
Коли Джейн прийшла повідомити про прибуття хору, священик якраз вмочив ручку в чорнило, а коли музиканти увійшли, поклав її на край столу, не витерши перо. І тепер, зробивши ще один крок назад, містер Мейболд полами піджака зачепив перо, і ручка скотилася зі столу, вдарилася об спинку стільця, а потім, зробивши сальто, впала на крісло і нарешті стукнулася об підлогу.
Священик зігнувся, щоб підняти її, візник нахилився й собі, бажаючи показати, що як би не різнилися їхні погляди на церковні питання, він був не настільки дріб’язковим, щоб через це забути про гарні манери.
— Є ще щось, про що ви хотіли зі мною поговорити, Деві? — спитав містер Мейболд з-під столу.
— Ні, сер, це все. Містере Мейболд, ви ж не ображаєтеся, правда? Спробуйте нас зрозуміти, — сказав візник з-під крісла.
— Звичайно, жодних образ. Хіба я можу відмовити у цілком слушному проханні? — відповів священик.
Побачивши, що Ройбен дістав ручку, він виліз з-під столу і додав:
— Знаєте, Деві, часто кажуть, що важко залишатися вірним своїм переконанням і разом з тим усім догодити. Так само можна сказати, що часто людині, котра цінує думку інших, важко взагалі мати якісь переконання. От як у моєму випадку: я розумію і вас, і містера Шайнера. Я знаю, що скрипки — це добре і що орган — теж добре. І якщо ми й поставимо орган, то не тому, що скрипки погані, а тому що орган кращий. Розумієте, Деві?
6
Лаодикійська байдужість - вислів біблійського походження, пов'язаний з Посланням Павла до колосян. Апостол просить зачитати це послання в Лаодикії — місті, що прославилося своїми багатствами. Павло дорікає лаодикійцям, що вони через свою заможність і ситість залишаються байдужими і не помічають у себе браку істинного добра, вічного багатства Христового. Називаючи їх бідними та убогими, апостол закликає лаодикійців до покаяння.