Візник ще не розповів синові про хитрощі Шайнера і свої підозри щодо намірів фермера щодо вчительки. Коли справа стосувалася кохання — цього непевного й непередбачуваного явища, яке іноді полонило серця людей, — Ройбен волів триматися осторонь. Досвід підказував йому, що із втручання в любовні справи інших ніколи нічого доброго не виходить.
Джефрі Дей жив у самій гущі Ялберійського лісу, що розкинувся на території одного із віддалених маєтків графа Уессекського. Дей виконував обов’язки головного лісника, керував заготівлею лісоматеріалів і загалом наглядав за місцевістю. Недалеко від будинку ліс перетинала дорога, що вела з Кестербриджа до Лондона. Із цього боку дерева було зрубано, щоб з вікон хатини можна було бачити, хто піднімається Ялберійським схилом.
Навіть незнайомцеві було б приємно завітати до оселі лісника у такий ясний весняний ранок. Над димарем здіймався клубок диму й хилився до даху, наче синя пір’їна на дамському капелюшку. Косі сонячні промені падали на траву на подвір’ї перед будинком, а потім через відчинені двері проникали всередину й освітлювали сходи навпроти, заливаючи підсходовий простір зеленавим світлом, а самі сходинки залишаючи в тіні.
Підвіконня у вітальні розташовувалося на висоті чотирьох-пяти футів над підлогою. Під ним стояла широка низенька лавка, над якою, як і над стіною позаду неї, завжди нависала темна тінь. Це створювало чимало незручностей, зате гостям не так впадали в очі сліди від води й корму, які постійно розбризкувала канарейка у клітці біля вікна. Товсті перегородки розбивали шибку на численні ромбики, складені, особливо у нижній частині, із вузлуватих скелець різних відтінків зеленого. Фенсі добре знала, що якщо крізь них дивитися на подвір’я, вони мали дивовижну здатність найнеймовірнішим чином викривляти предмети: капелюхи зривало з голів, плечі відривало від решти тулуба, спиці на колесах возів розсипалися в різні боки, а прямі стовбури ялин вигиналися півколом. Стелю посередині перетинала балка. Збоку на ній був забитий великий цвях, який призначався виключно для капелюха Джефрі. Через те, що капелюх іноді вішали сюди сушитися, над цвяхом утворилася темна напівкругла пляма, формою схожа на веселку.
Найперше, що кидалося в очі, коли зайти в кімнату, — це меблі. Тут у неживих предметах втілювався старий принцип, запроваджений Ноєм: кожного виду по парі. Подвійна система умеблювання завдячувала своєму існуванню завбачливості місіс Дей і застосовувалася з дня народження Фенсі. Така організація говорила сама за себе: всі, хто знали про цю особливість, добре розуміли, що друга пара мала відійти Фенсі як придане, коли дівчина вийде заміж і переїде у власний будинок. Особливої уваги заслуговувала пара годинників із зеленим циферблатом, які заводилися раз на вісім днів і цокали по черзі. Один відбивав дванадцяту годину за дві з половиною хвилини, а другий — за три. На першому, із завитками в італійському стилі, було зазначене ім'я виробника Томаса Вуда, а на другому — зверху обрамленому дугою і загалом більш зухвало прикрашеному — Єзекиїля Сандерса. Це два вже покійні годинникарі з Кестербриджа, які за життя були запеклими ворогами, і зараз їхня ворожнеча досить виразно була увіковічена у вітальні Джефрі. Справа від головних складників приданого стояли дві кухонні шафи, кожна до верху забита чашками, тарілками та іншим кухонним начинням. Далі за ними йшли два кухонні стелажі, дві сімейні Біблії, дві жаровні та впереміш два набори крісел.
Однак найкращою частиною кімнати був закуток біля каміна достатньо просторий, щоб там помістився не лише Джефрі, але і його дружина, її робочий столик і стілець. І все це не виходило за межі лінії камінної полиці, а тепло від вогню не обпікало, а приємно зігрівало. Над вогнем теж було достатньо місця для деревяних жердин для м’яса, з яких звисали довгі клапті сажі й погойдувалися на протязі, ніби обірвані прапори на стінах древніх замків.
Так виглядали здебільшого всі закутки біля каміна в тих околицях. Однак була у каміна Джефрі одна особливість, яка не лише породжувала до нього надзвичайний інтерес з боку випадкових титулованих відвідувачів — для яких, по суті, камін у сільському будиночку сам по собі був дивовижею, — але й викликала захоплення друзів, звиклих до звичайних камінів сільського штибу. Цією особливістю було маленьке віконечко у стінці димаря, майже над самим вогнем. Навколо нього ніжно звивався дим, коли збивався з перпендикулярного курсу. Поличка ближче до віконечка була поцяткована чорними колами, що їх пропалили гарячими кухлями, які, підігрівши на розжареному попелі, ставили сюди. У результаті виступ нагадував конверт, який побував у численних поштових відділеннях.