Дік подивився на вуха Розумниці, а потім знову на пагорб, але жоден із предметів, на які падав його погляд, не зміг підказати відповіді на це питання:
— Напевно, того ж, чого й вам свого часу, тату.
— Хай йому дідько, синку, оце ти мене підловив! — вигукнув візник із похмурим захопленням. Ройбен був достатньо шляхетний, щоб оцінити те, як майстерно в Діка вийшло втерти носа, навіть якщо носа втерли йому.
— Так чи інакше, — зізнався Дік, — а я спитав її про дещо дорогою.
— Та невже? Та стій же ти, тпруу! От твоя мати здивується! Ну, і що вона, піде за тебе, либонь?
— Та не питав я її про одруження, ви спочатку дослухайте до кінця. Я спитав її про дещо, що мене дуже цікавить: чи подобаюсь я їй.
— Пхе!
— Вона мовчала аж чверть милі, а потім сказала, що не знає. Як це вона не знає? Що б це мало означати? — останні слова він виговорив рішуче, готовий стерпіти будь-які батькові насмішки.
— А це означає, — неспішно відповів візник, — що поки вона не хоче виявляти тобі свої почуття. Послухай, Діку, як твій батько я скажу тобі все, як є. Безглуздо заперечувати, що її тато набагато багатший за нас, і я зовсім не проти такої невістки, якщо вже тобі так хочеться одружитися.
— Але все-таки що вона мала на увазі, як думаєте? — наполягав Дік, не задовольнившись попередньою відповіддю.
— Боюся, у таких справах тлумач із мене поганий, та в мене зроду таких розмов ні з ким, окрім твоєї матері, не було.
— А що мама сказала, коли ви її спитали? — задумливо сказав Дік.
— Навряд чи це тобі допоможе.
— Та ж суть та сама.
— Ну, що сказала? Дай згадаю. Я змащував дьогтем свої робочі черевики, не знімаючи їх, аж тут вона пронеслася повз садову огорожу, як листок, гнаний вітром. “Ен”, — кажу я їй... Але, Діку, це тобі не допоможе, ми були такою дивною парою, принаймні один із нас, себто я, а твоя мама, хоч і не славилася бозна-якою красою, була досить приємною дівчиною.
— Та то нічого! То ж ви сказали: “Ен”...
— То ж я сказав: “Ен”... “Ен, — кажу, але голови не підводжу і все натираю черевики. — Підеш за мене?” А що далі, вже й не згадаю, давно то було. Може, твоя мати згадає: вона має кращу пам’ять на свої маленькі перемоги, ніж я. Але менше з тим, якось ми таки одружилися. То було в Білий вівторок: Меллстокський клуб якраз влаштував ходу, всі йшли по двоє, день був ясний, і стояла нещадна спека. Сонце мені так у спину напекло, поки я йшов до церкви, — піт градом котився! Та ти не переживай, Діку, буде Фенсі твоєю. Куди вона дінеться, за кого піде? По-іншому не буває.
— Я б не був таким упевненим, — сказав Дік, похльостуючи Розумницю по боці вигадливим способом, однак кобила добре знала: це зовсім не означало, що треба рушати. — Є ще священик Мейболд — ще одна палиця в моїх колесах.
— А що з ним? Та невже ж вона каже, що він у неї закоханий? От вже мені ці дівчата, — думають, весь світ біля їхніх ніг лежить!
— Та ні. Просто він до неї зайшов, і вона так на нього подивилася, і на мене подивилася, але зовсім по-іншому. А коли я йшов, він їй клітку з канарейкою підвішував.
— От же ж, ну і чому б чоловікові не допомогти дівчині клітку підвісити? Що з того, хай йому грець, що він їй клітку підвісив? Ой, Діку, ти з цим дівчиськом останній розум втрачаєш, чесне слово. Це вже геть не смішно.
— Ну, може.
— І що думаєш робити, синку?
— Я не знаю.
— У мене для тебе є ще одна ложка дьогтю. Ти знаєш, хто винен у тому, що хор розпускають? Хлопці тобі вже сказали?
— Ні. А хіба не Мейболд?
— Шайнер! Він по вуха закоханий у вчительку і хоче посадити її за той чудернацький інструмент, щоб слухати, як її молоденькі пальчики стукотять по клавішах.
Дік слухав батька, і його охоплювали суперечливі почуття.
— Дурень цей Шайнер! Та ні, не в тому справа. Я цьому не вірю, тату. Шайнер ні за що не зважився б на такий крок, якби вона йому не натякнула, що не проти. Духу б не вистачило!