— А хто каже, що вона проти?
— Я.
— Тоді ти ще більший дурень, ніж Шайнер.
— Це ж чому, тату?
— Вона хоч якось виділяла тебе з-поміж інших?
— Ні.
— От і його, либонь, не виділяла, хитра лисиця! Дівчата вони такі, Діку. Вона буде клястися, що жити без тебе не може, і вона таки не може, але все одно візьме і за твоєю спиною стрельне очима на іншого дурника, і це їй зовсім не завадить і далі вмирати за тобою.
— Та не вмирає вона за мною і на нього не стріляла очима.
— Тоді, може, вона за ним вмирає, а на тебе просто очима стріляла.
— Я вже й не знаю, що думати, — спохмурнів Дік.
— От що я тобі скажу, — відказав Ройбен, вмощуючись зручніше, і замахнувся батогом, даючи коневі сигнал рушати. — Якщо не вмієш прочитати думки дівчини із найменших деталей її поведінки, то тобі на роду написано лишатися старим парубком. Н-но, Веселуне! — і візник поїхав геть.
Дік сильно натягнув повіддя Розумниці, і кінь, підвода й людина залишилися прикутими до місця. Хто-зна, скільки часу вони отак простояли, аж поки Дік, перебравши подумки всі невдачі, що впали на його голову, урешті-решт дійшов висновку, що треба щось із цим робити і що, простирчавши тут цілу ніч, він уже точно нічим собі не допоможе.
Повернувшись додому, хлопець піднявся у свою спальню, зачинив двері з таким виглядом, ніби не збирався виходити з кімнати до кінця своїх днів, узяв аркуш паперу, відкрив чорнильницю й почав писати листа. Слова потоком лилися на папір, і кожен рядок заледве не кричав про скривджену гідність автора, суттєво затуманюючи логіку викладу фактів і намірів. З листа було абсолютно не зрозуміло, чи то Дік із цього моменту розлюбив Фенсі; чи то ніколи й не любив її насправді; чи то він умирав від кохання до неї, а тепер твердо вирішив вилікуватися; чи то до цього він був здоровим, а тепер готувався вмерти за неї.
Дік поклав листа в конверт, запечатав його, вказав адресата чітким почерком — точними рівними лініями, старанно уникаючи будь-яких легковажних завитків. Поклавши листа в кишеню, він широкими кроками, не менш як три фути кожен, попрямував стежиною. Дійшовши до її воріт, Дік напустив на обличчя рішучого вигляду — а потім всю його рішучість як вітром здуло, і він повернув додому, де порвав листа на шматочки й сів за нового.
Дік мусив визнати, що тон попереднього листа був докорінно неправильним. Стриманість бувалого чоловіка — ось що йому потрібно: щоб не аж надто явно видати, як сильно вона йому подобається. Мовляв, просто він як порядний чоловік вважає за потрібне доволі невимушеним тоном, даючи їй право відповідати у такій самій манері, спитати її, чи має вона до нього якихось почуттів.
Цей лист було визнано задовільним. Дік передав його малому хлопчині й попросив віднести до школи, а ще наказав нізащо не озиратися і не зупинятися, навіть коли Дік його гукатиме й благатиме віддати листа. Таким чином відрізавши собі шляхи до відступу, Дік дивився услід посланцеві, аж поки той не зник з очей, а годі повернувся в будинок і заходився наспівувати уривки якихось мелодій таким замогильним голосом, що, здавалося, це останнє, що йому хотілося зараз робити.
Листа було доставлено, як наказано. Почався і минув наступний день — відповіді не було. За ним минув іще один. І ще. Настав вечір п’ятниці. Дік вирішив, що якщо відповіді не буде і на наступний день, то в неділю він зустрінеться з нею віч-на-віч і відверто про все поговорить.
— Діку, — сказав батько, якраз у той момент підійшовши з саду. У кожній руці він ніс по торбині з бджолами, міцно зав’язавши їх, щоб вони нікого не покусали. — Відвези завтра місіс Мейболд ці два рої замість мене, а я візьму Веселуна і поїду возом.
Дік зітхнув з полегшенням. Місіс Мейболд, мати священика, якій раптом заманулося розводити бджіл (невинна примха, яку вона виправдовувала тим, що власний мед — це, бачте, неабияка економія), жила у містечку Бадмут-Реджис, що славилося своїми мінеральними водами. Воно лежало миль за десять звідси. Поїздка туди займе весь день і допоможе згаяти час до недільного ранку. Дік ретельно вимив найкращу ресорну підводу, змастив осі й прилаштував бджіл.
Частина третя
ЛІТО
Легкий вигин шиї і граційна посадка голови; пишні темно-каштанові кучері; легка хода маленьких ніжок; гарненький візерунок на спідниці; ясні глибокі очі; одним словом, красуня, яких ще пошукати, — то була Фенсі! Серце Діка відразу ж метнулося до неї.
А сталося це на розі Мері-стрит у Бадмут-Реджис, біля статуї короля, де білий кінець крайнього будинку врізався в затоку і перед очима розкривалися спокійні простори солоної води, занесеної сюди з відкритого океану, — сьогодні вони вигравали ясними зеленувато-опаловими відтінками. Коли Дік з Розумницею виїхав на вулицю, праворуч від них, на тлі яскравих переливів води, стояла Фенсі Дей. Вона озирнулася і впізнала його.