— Чого ви так притихли? — зі щирою турботою спитала Фенсі після кількахвилинного мовчання.
— Просто так.
— І зовсім не просто так, Діку. Я ж не могла заборонити їм проїжджати повз.
— Я знаю.
— Я ж бачу, ви сердитеся на мене. Але що я зробила?
— Ви образитеся, якщо я скажу.
— Усе одно скажіть.
— Добре, — згодився Дік, якому, схоже, не терпілося таки все сказати, навіть ризикуючи образити Фенсі. — Я думаю, як же ваше кохання відрізняється від мого. Коли ті чоловіки на вас витріщалися, ви тут же забули про мене і...
— Ну, сильніше ви мене образити вже не зможете, тож продовжуйте!
— Я ж бачив, вам було приємно, що ви їм сподобалися.
— Не кажіть дурниць, Діку! Ви добре знаєте, що це не так.
Дік недовірливо похитав головою й усміхнувся.
— Діку, звичайно, мені приємно, коли на мене заглядаються. От бачите, я вам щиро зізналася у своїй слабкості. Але ж я ніяк не відреагувала.
Зрозумівши з виразу обличчя Фенсі, що вона триматиметься цього аргументу, Дік виявив великодушність і вирішив не казати нічого, що змусило б її кривити душею. До того ж поява Шайнера нагадала йому про те, що його найбільше турбувало і про що він геть забув за розмовами з Фенсі.
— До речі, Фенсі, ви знаєте, чому наш хор розпускають?
— Ні, знаю тільки, що містер Мейболд хоче, щоб я грала на органі.
— А знаєте, як йому це взагалі спало на думку?
— Ні, не знаю.
— Ну, священик і сам про це думав, але вмовив його церковний староста, містер Шайнер. Я знаю, він тільки про те й мріє, щоб ви грали на органі щонеділі. Не здивуюся, якщо він вам і ноти перегортатиме, адже ж орган напевне поставлять біля його лавки. Скажіть мені, ви ж ніколи не заохочували його ні до чого такого?
— Ніколи! — вигукнула Фенсі, і її очі світилися щирістю. — Він мені зовсім не подобається, і я й гадки не мала, що він таке затіває! Мені завжди хотілося грати в церкві, але я ніколи навіть думки не допускала про те, щоб витіснити вас і ваш хор. Я навіть нікому не зізнавалася, що вмію грати, поки мене не спитали. Невже ви могли подумати хоч на мить, що я до цього причетна?
— Що ви, люба, я знаю, що це не так.
— Чи що він мені хоч трішечки подобається?
— Звісно, ні.
Від Бадмута до Меллстока було миль десять-одинадцять, а за чотири милі від Бадмута стояв хороший трактир “Корабель” зі щоглами й салінгом[9] біля входу. Свої поїздки в Бадмут, особливо якщо вони були нетривалі — тільки щось привезти чи забрати, як-от сьогодні — Дік мав звичку розбивати на три частини, заїжджаючи в цей трактир по дорозі туди й назад, щоб не залишати коня в конюшнях Бадмута.
Фенсі провели до маленької кімнатки, де їй подали чай, а Дік пішов до конюшні простежити, щоб Розумниці підсипали корму. Запримітивши, як багатозначно зиркають на нього конюх та робітники, які тинялися тут без діла, Дік спробував зробити вигляд, ніби між ним та Фенсі немає нічого такого і єдине, що його турбує, — це як безпечно доправити свою пасажирку додому. Дік увійшов до трактиру й відчинив двері до кімнати Фенсі.
— Діку, знаєте, я тут подумала, що це досить дивно виглядатиме, якщо ми залишимося тут з вами наодинці. Мабуть, вам краще не заходити сюди зі мною.
— Дуже шкода, люба.
— Так, мені також. Я б дуже хотіла, щоб ви теж випили чаю, а то ви, либонь, стомилися з дороги.
— Що ж, тоді давайте вип’ємо разом чаю. До того ж, якось ви мені вже відмовили в цьому задоволенні, якщо пригадуєте, Фенсі.
— Так, так, не згадуйте! От і зараз виходить, що я поводжусь непривітно, але не знаю, що мені робити.
— Як скажете, так і буде.
Невдоволено скривившись і кинувши прощальний погляд на тацю із запашним чаєм, Дік зробив крок до дверей.
— Ой, Діку, ви так нічого і не зрозуміли, — сказала дівчина таким серйозним тоном, якого він ще від неї не чув. — Ви ж знаєте, що незалежно від того, як сильно ви мені подобаєтесь, я не повинна забувати про своє становище. Що скаже священик, якщо дізнається, що його вчителька усамітнювалася бозна-де і бозна з ким?
9
Салінг — рама з брусків, яку встановлюють на верхньому краї стеньги (продовженні складеної щогли у висоту) для міцнішого кріплення снастей.