Выбрать главу

— Але ж я не бозна-хто! — запротестував Дік.

— Ні, ні, що ви, я мала на увазі з молодим чоловіком, — і м’яко додала: — Якщо тільки я з ним не заручена.

— Так от у чому справа! Тоді давайте, серденько, зараз же й заручимося! Це ж вельми просто!

— Ох! А якщо я не згодна? Ох, матінко, що ж я наробила! — затинаючись, вигукнула Фенсі й почервоніла. — Виходить, я змусила вас освідчитись мені!

— Ні, ні! Я хочу цього! — наполягав Дік. — Ну, Фенсі, ви станете моєю дружиною?

— Знаєте, Діку, коли ми їхали дорогою, ви дуже образливо висловилися, — зауважила Фенсі, ніби й не почула його останніх слів, хоча уважний спостерігач запримітив би, що, коли з Дікових вуст злетіло слово “дружиною”, у Фенсі на мить аж подих перехопило і її дихання почастішало.

— Що ж я такого сказав?

— Що я намагалася сподобатися тим чоловікам у бричці.

— Хіба ж ви винні, що ви така гарна, навіть коли не докладаєте до цього зусиль? Фенсі, ви мене кохаєте?

— Так.

— Дуже?

— Так.

— І ви станете моєю дружиною?

її серце забилося частіше, а в голові майнув мільярд думок, і вона то червоніла до самих кінчиків вух, то ставала блідою, як полотно. Дік не зводив очей з її червоних, наче спілі фрукти, губ, терпеливо чекаючи на відповідь.

— Так, якщо батько дозволить.

Дік наблизився до неї, випнувши губи, ніби збирався просвистіти найніжнішу у світі мелодію.

— О ні! — зупинила його Фенсі.

Скромний юнак трохи відступив назад.

— Діку, Діку, поцілуйте ж мене! Тільки швидко, бо хтось іде! — одними губами прошепотіла дівчина.

Через півгодини Дік вийшов з трактиру, і якщо б губи Фенсі були справжніми вишнями, Дікові вуста були б геть червоними. На подвір’ї стояв хазяїн заїжджого двору.

— Е-хе-хе, ну ви даєте, містере Деві! Хо-хо! — посміювався він м’яко і легко, щоб не вийшло надто голосно, і ткнув Діка ліктем попід ребра. — Я ще такого не бачив, містере Деві! Замовити дівчині чаю, а потім зайти до неї в кімнату й собі почаюватися, та ще й так довго там просидіти!

— Та невже ж ви не знаєте? — удавано здивувався Дік. — Так-так! Ха-ха! — і собі пхнув хазяїна межи ребра.

— Чого я не знаю? Ха-ха!

— Та ні, ви знаєте!

— Так, звичайно! От тільки я не знаю.

— Невже не знаєте про мене й ту молоду леді? — кивнув Дік у бік вікна кімнати, яку займала Фенсі.

— Ні, аж ніяк! — відповів хазяїн, округливши від здивування очі.

— Таки не знаєте?!

— Ні сном ні духом, щоб мені провалитися!

— Але ви сміялися разом зі мною.

— Та я ж за компанію. Та й ви сміялися, коли я сміявся!

— То ви справді не знаєте? Треба ж таке, щоб ви — та й не знали!

— Присягаюся вам, не знаю!

— Ну що ж, —сказав Дік із поблажливим здивуванням, — ми заручені, і, ясна річ, я про неї піклуюся.

— Звичайно, звичайно! Я не знав, сподіваюся ви пробачите мені, містере Деві, я дозволив собі зайвого. Але це дуже дивно: тільки минулої п’ятниці я розмовляв із вашим батьком про сімейні справи і все таке, а потім до нас приєднався і лісник Дей; так-от, жоден із них навіть не натякнув на заручини, а вони ж мене давно знають, я ще у вашого батька на весіллі гуляв. Не чекав я такого від старих сусідів!

— Чесно кажучи, тоді ми ще не сказали татові про заручини, на той час ще нічого не було вирішено.

— А! Так все сталося в неділю. Так, так, неділя — день женихання. Хе-хе!

— Ні, не в неділю.

— Після закінчення навчального тижня? Що ж, хороший час, дуже вдалий, я б сказав.

— Та ні, не тоді.

— Отож, сьогодні в дорозі?

— Та що ви, мені б і в голову не прийшло заручитися, поки ми тряслися на підводі.

— От я старий дурень! Що ж ви одразу не сказали, що все сталося щойно? Так чи інакше сьогодні чудовий день. Сподіваюся, наступного разу ви приїдете вже як чоловік і дружина.

Фенсі належним чином провели із заїжджого двору й допомогли сісти на підводу, а новоспечені наречені, проминувши крутий підйом на Риджвей, зникли у напрямку Меллстока.

Розділ III
ЗІЗНАННЯ

Був ранок пізнього літа, коли роса довго залишається на землі й трава в затінку ніколи до кінця не висихає. На фуксіях та жоржинах невеличкі краплі води зоставалися аж до одинадцятої години, переливаючись різними кольорами веселки з кожним подувом вітру;

такі ж краплі звисали і з гілок на деревах, ніби невеличкі сріблясті плоди. Павутина в садку стала грубою й ідеально гладенькою. А там, де сонце вже підсушило землю, варто було лише ступити на траву, як з-під ніг урізнобіч розліталися десятки комарів-довгоногів.