Була друга година у п’ятницю, якраз напередодні того дня, коли Фенсі збиралася їхати до батька. У школі робили генеральне прибирання, і дітей відпустили раніше, оскільки в суботу вони не вчилися.
— Фенсі! Як добре, що ти вже звільнилася. Розумниця кульгає на передню ногу, а без неї у мене робота стоїть. Тож я вирішив зробити собі сьогодні вихідний і зайти по тебе. Ходімо по горіхи!
Дівчина сиділа біля вікна у своїй маленькій вітальні з ножицями в руках, а на колінах у неї лежала блакитна сукня.
— По горіхи? Іду-іду. Але хіба що через годину.
— Це ж чому? Коли нам ще вдасться провести цілих півдня разом?
— Я збиралася одягнути цю сукню в неділю у Ялбері. Приміряла — а вона так погано сидить, що я просто мушу її трохи підшити. Казала ж кравчині шити точнісінько по викрійці, що я їй дала, та де там. Зробила, як сама знала, і тепер я в цій сукні схожа на опудало.
— А довго тобі ще? — розчаровано поцікавився Дік.
— Ні, ще трошки. Посидь тут біля мене, милий, я шитиму і розмовлятиму з тобою.
Дік сів. Розмова йшла жваво, а Фенсі вправно орудувала ножицями та голкою. О пів на третю Дік почав розбавляти свої репліки періодичним постукуванням по нозі палицею, яку він вирізав з паркана по дорозі сюди. Фенсі й далі підтримувала бесіду, але іноді відповідала так не до ладу, що було очевидно: сукня на колінах зараз цікавить її значно більше.
Годинник пробив третю. Дік встав зі стільця, пройшовся по кімнаті, заклавши руки за спину, оглянув усі меблі, зіграв кілька нот на фісгармонії, зазирнув у кожну книжку, яку тільки зміг знайти, а потім погладив Фенсі по голові. А вона й далі шила.
Годинник пробив четверту. Дік неспокійно пройшовся кімнатою і непомітно позіхнув; перерахував усі сучки в столі й позіхнув, уже не криючись; перерахував мух на стелі й позіхнув на весь рот; заглянув на кухню і в комірчину, де мили посуд, і так досконало вивчив принцип будови насоса, що міг би лекції читати на цю тему. Повернувшись у кімнату до Фенсі й побачивши, що вона ще не закінчила, він вийшов на город та оглянув грядки з капустою й картоплею, зазначивши про себе, що по них чомусь явно видно жіночу руку; висмикнув кілька бур’янів і знову зайшов у будинок. Годинник пробив п’яту, а Фенсі все шила.
Дік спробував прибити муху, здер усю кору з палиці і, врешті остаточно зіпсувавши її, кинув у комірчину; взяв кілька акордів на фісгармонії, від яких аж вуха в’яли, а потім випадково перекинув вазу з квітами. Вода струмочком побігла по столу й закапала на підлогу, утворивши там невеличке озерце. Дік кілька хвилин задумливо водив по ньому носком черевика, аж поки воно не стало нагадувати карту Англії та Уельсу.
— Знаєш, Діку, зовсім не обов’язково було влаштовувати такий безлад.
— Мабуть, таки не обов’язково.
Він підійшов до блакитної сукні й зміряв її ненависним поглядом. Потім йому, вочевидь, спала на думку одна ідея.
— Фенсі.
-Що?
— Ти ж казала, що завтра в Ялбері весь день будеш у сірій сукні і ввечері, коли я проситиму твоєї руки у містера Дея, теж будеш у ній.
— Так, казала.
— А в блакитній тільки у неділю?
— Тільки у неділю.
— Але ж, люба, у неділю мене в Ялбері вже не буде, тож я її не побачу.
Ні, але після обіду ми з татом підемо до церкви в Лонґпадл, там буде багато людей і всі дивитимуться на мене, а в цієї сукні геть нікудишній комірець.
— Я й не помічав, і сумніваюся, що хтось інший помітить.
— Можуть і помітити.
— Тоді чому б у неділю знову не одягнути сіру? Вона нічим не гірша за блакитну.
— Можна було б, звичайно. Але вона й близько не така гарна. Блакитна коштувала вдвічі дорожче, і, крім того, не можу ж я в одній і тій самій сукні ходити два дні підряд.
— Тоді одягни ту, що в смужку.
— Можна і її.
— Або чорну.
— Так, можна й чорну, але мені хочеться одягнути таку, якої вони ще не бачили.
— Зрозуміло, зрозуміло, — сказав Дік голосом, у якому любовні нотки перемішувалися з неприхованою досадою, а про себе подумав: “Я, чоловік, якого вона, за її словами, кохає понад усе на світі, мушу миритися з тим, що половина мого вихідного іде коту під хвіст, бо у неділю їй конче треба одягти сукню, яку спокійнісінько можна замінити на будь-яку іншу, просто тому, що їй, бачте, хочеться покрасуватися перед лонґпадлськими чоловіками. А мене ж там навіть і не буде”.
— Тож у тебе є три сукні, які цілком підходять для мене, але аж ніяк не годяться для вибагливої публіки Лонґпадла, — підсумував він.
— Не в тому справа, Діку. Так, я хочу виглядати гарно, зізнаюся! Але мені ще недовго лишилося.