— Скільки?
— Десь чверть години.
— Що ж, добре. Я прийду через чверть години.
— Нащо тобі кудись іти?
— Наче це щось змінить.
Він вийшов із будинку, походив дорогою і сів біля воріт. Тут він поринув у невеселі роздуми, і чим більше він думав, тим більше сердився і тим більше переконувався у тому, що міс Фенсі Дей безсовісно посміялася з нього — о, вона була далеко не такою простакуватою дівчиною, невинного й недосвідченою у любовних справах, якою хотіла здаватися; вона, може, і не кокетка, але від шанувальників відбою в неї точно не було; в її голові одні сукні; а почуття хоч і щирі, але неглибокі; і вона явно аж надто переймається тим, щоб сподобатися іншим чоловікам. “Понад усе на світі, — у думках Діка починав відчуватися присмак скептицизму, притаманний його батькові, — вона любить своє волосся й фігуру. На другому місці у неї сукні й капелюшки; а на третьому вже я, і це ще якщо пощастить!”
Його серце краялося через таку зневагу до себе і свою різкість до коханої, та все-таки він не збирався обернути гнів на ласку. Аж тут йому в голову прийшла одна жорстока ідея, така, що Дік сам собі вжахнувся. Він не зайде по неї через чверть години, як обіцяв! Так, це буде для неї покаранням, вона заслужила. І хоч краща частина його вихідного вже змарнована, він все одно піде по горіхи, як і збирався, і піде сам, без неї.
Він перескочив через паркан і рішучим кроком вирушив звивистою стежкою, прозваною Зміїним лазом, яка милі за дві гайнула по крутому схилу в горіховий гай. Дік пірнув у гущавину, немов у кролячу нору, і зник серед кущів. І якби не шелест листя і хруст гілок, які час від часу чулися в Ґреєвому лісі то тут, то там, можна було б подумати, що він і зовсім зник з лиця землі.
Ще ніколи ніхто не збирав горіхи з таким завзяттям, як Дік того дня. Юнак працював, як раб на галері. Йшла година за годиною, а він все збирав, не розгинаючи спини. Нарешті, коли сонце сховалося за горизонтом і вже неможливо було відрізнити горіхи від листя, що їх прикривало, він звалив на плечі мішок, повний-повнісінький найкращих дарів лісу, користі від яких йому було рівно стільки, скільки від купи каміння на дорозі, і попростував лісовою стежиною, перетнув головну дорогу й попрямував додому, насвистуючи собі під ніс.
Напевно, ніколи раніше й ніколи після того міс Фенсі Дей не падала так низько в очах містера Деві, як того дня. Хтозна, може, ще кілька таких блакитних суконь, призначених для того, щоб вразити лонґпадлських юнаків, були б і зовсім прояснили розум Діка та він би знову став вільним чоловіком.
Однак у Венери були інші плани, принаймні поки що. Зозулина стежка, якою простував Дік, перетинала крутий пагорб, що здіймався в небо ярдів на п’ятдесят. Тут, на тлі яскравої вечірньої заграви, виднівся нечіткий силует, який Дік спочатку прийняв за гілку дерева, яка відділилася від своїх сусідок. Однак силует наче ворухнувся, а коли Дік підійшов трохи ближче, у нього вже не залишалося жодних сумнівів, що на пагорбі, схиливши голову на руки, сиділа жива істота. Трава приглушила його кроки, і лише коли він підійшов зовсім близько, істота його впізнала. Вона тут же скочила на ноги, і він опинився лицем до лиця з Фенсі:
— Діку, Діку! О, це ти, Діку!
— Так, Фенсі, — винувато мовив Дік, опускаючи мішок з горіхами на землю.
Вона підбігла до нього, жбурнувши свою парасольку на траву, й уткнулася голівкою йому в груди, а потім полився нестримний потік слів, який переривався такими істеричними риданнями, яких за всю історію кохання ще світ не чув.
— О Діку! — плакала вона. — Де ж ти так довго був? О, я стільки вистраждала, я думала, ти більше не повернешся! Це жорстоко, Діку, ні, ні, це справедливо! Я обходила Ґреєвий ліс вздовж і впоперек, шукаючи тебе, аж поки геть знесиліла я не могла більше й кроку ступити, тож повернулася сюди! О Діку, як тільки ти пішов, я зрозуміла, що образила тебе, і відкинула сукню — вона досі не закінчена, і я ніколи не закінчу її, а в неділю одягну стару! Так, Діку, одягну, бо мені однаково, як я виглядаю, якщо тебе немає поруч, — знаю, ти думаєш, що не однаково, але це не так! Я побігла за тобою і бачила, як ти піднімався по Зміїному лазу, жодного разу навіть не оглянувшись, а потім ти зайшов у гай, і я кинулась за тобою, але не змогла наздогнати. О, як я тоді хотіла, щоб ті огидні кущі повирізали всі до єдиного і я знову змогла побачити такий дорогий мені силует! Я гукала тебе, але ти не озивався, а я боялася гукати голосніше, щоб хто інший не почув. Я бродила по лісу і почувалася такою нещасною, Діку. А потім я закрила очі й уявила, як ти дивишся на іншу жінку, таку гарну, справжню красуню, але холодну й брехливу, і я уявила, як ти думаєш собі: “Та вона нічим не гірша за Фенсі. Фенсі годувала мене байками, фліртувала на всі боки і думала тільки про себе, то ж тепер я візьму собі цю за наречену”. Ти ж так не зробиш, правда, Діку? Бо я так тебе люблю!