— Справжнісіньке, — відповіли всі в один голос.
— Ще й яке шахрайство, — підтвердив і сам Ройбен.
— А щодо Сема Лоусона — хай земля йому буде пухом!
— то на його бочку мені всі п’ятдесят шилінгів витратити довелось. От, дивіться, скільки обручів набив! Це один із моїх обручів, — показав ліктем на обруч, — і це мій, і цей, і цей, і ці всі також.
— Так, Сем був ще той пройдисвіт, — задумливо ' мовив містер Пенні.
— Еге ж, — підтакнув Боуман.
— Ага, а який був охочий випити, — вставив своє візник.
— Випити — це добре, щоправда трохи грішне, — проказав містер Пенні.
Візник кивнув. Нарешті з краном так-сяк було покінчено, залишалося зовсім трохи.
— Сюзі, неси-но кухоль, — сказав він. — Ну що, друзі, нехай нам пощастить!
Кран увійшов у бочку, і сидр одразу бризнув струменем прямісінько Ройбену на руки, коліна й черевики, а також в очі й ніс Чарлі, який, тимчасово відклавши своє горе задля більш цікавого заняття, тепер сидів навпочіпки біля батька й лупав очима.
— Ну от, знову! — зітхнула місіс Деві.
— Чорти б забрали цей кран, бочку і Сема Лоусона разом з ними. Який сидр через них довелося змарнувати! — вигукнув візник. — Палець! Дай сюди свій палець, Майкле! Отут притисни! Треба дістати більший кран.
— А ф селедині дилки ховодно? — поцікавився Чарлі у Майкла, який стояв зігнувшись із пальцем у дірці.
— Хтозна, що твориться в голові у цього хлопця! — захоплено вигукнула місіс Деві. — Б’юся об заклад, єдине, що його цікавить у цьому світі, — як воно там всередині цієї діжки.
Усі присутні в кімнаті почали жваво висловлювати своє захоплення нечуваною кмітливістю хлопчини. Тим часом повернувся Ройбен, й операцію з відкриття бочки нарешті було завершено. Майкл підвівся й, випроставшись на повен зріст, розправив спину та плечі,
розкинув руки й поморщився, всім своїм виглядом демонструючи полегшення. Кварту чи дві напою поставили на стіл, за який повсідалися всі новоприбулі, широко порозставлявши ноги й задумливо вишукуючи очима плями чи нерівності на столі.
— Чого ж це тато так забарився у дровітні? — сказав візник. — Лиш би те й робив, що колов старі яблуні на дрова та грав на віолончелі. — Чоловік ступив до дверей і відчинив їх:
— Батьку!
— А що? — почувся тихий голос з-за кутка.
— Ми відкоркували бочку! Всі тільки тебе й чекають!
Ритмічні глухі удари припинилися. За вікном промайнуло світло від ліхтаря, промені від якого закружляли на стелі, і в кімнату увійшов найстарший Деві.
Вільяму Деві — або дідусю Вільяму — було вже років під сімдесят, однак властива йому жвавість надавала дружнього, хоч і дещо грубуватого виразу обличчю — воно нагадувало спіле, налите сонцем яблуко сорту рибстон. Хоча тоненька смужка на лобі, захищена від сонця краями капелюха, була такою білою, що, здавалося, могла належати якомусь міському джентльмену. То був веселий, добродушний і глибоко віруючий чолов’яга з легким відтінком постійного смутку на обличчі. Однак сусіди не вважали Вільяма Деві якимось особливим. Якщо йому траплялося проходити попід їхніми вікнами, коли вони розливали по пляшках вистояний мед чи коли їм щось особливо добре вдалося і здавалося, що все під силу, вони бачили у ньому добродушного чоловіка, який дивився на світ з дитячою щирістю. А якщо вони якраз загубили шилінг або півкрони чи випадково розбили тарілку, то бачили перед собою нещасного слабохарактерного чоловіка, котрий, як і вони, так нічого й не досягнув у житті. А коли доля до них не посміхалась і не була жорстокою, він залишався для них просто старим Вільямом Деві.
— Я бачу, всі на місці! Майкле, Джозефе, Джоне і ти, Ліфе, — всім веселого Різдва! Підкинь-но у вогонь свіжих дрівцят, Ройбе, ох і вимучили ж вони мене. — Отак кажучи, він кинув оберемок дров, які з гуркотом упали біля каміна, і поглянув на них із захопленням та ворожістю водночас — таким поглядом удостоюють людей, які до останнього вперто відстоюють свою думку.