Містер Гейлок, що стояв серед куп із розрізаних м’ясних туш, розвернувся на три чверті, перевів свої думки з м’яса на гроші, пішов у невеличкий кабінет, у якому були тільки одні двері й одне вікно, й заходився рішуче листати на диво довгу книгу. Потім він взяв клаптик паперу, щось на ньому нашкрябав і передав Джефрі рахунок.
Мабуть, це вперше за всю історію комерційних розрахунків м’ясника боржник засмутився через те, що рахунок був надто малий.
— Невже це все, що вона купила за цілий місяць?
— вжахнувся Джефрі.
— Все до останнього шматочка, — відказав м’ясник.
— (Дене, віднеси цю ногу й лопатку місіс Байт, а ось ці одинадцять фунтів — містеру Мартіну.) Схоже, ви самі їй трохи м’ясця підкидаєте, містере Дей?
— Якби ж то! Якихось два нещасних кролики за останній тиждень — ото й усе, чесне слово!
— А моя дружина каже, (Дене! То забагато! Не накладай стільки на тацю, краще сходи двічі.) моя дружина заповнювала книгу і каже мені: “Схоже, ми чимось не вгодили міс Дей, може, м’ясо якесь їй погане цього літа перепало, коли така спека стояла. Напевно, — каже, — вона тихцем стала купувати у Джона Ґріммета. Сам подивися її рахунок”. Вона і раніше небагато брала, бо ж скільки їй там одній треба, а тепер і зовсім нічого.
— Я спитаю, — пообіцяв Джефрі, зовсім занепавши духом.
Додому він повертався через Меллсток і, пам’ятаючи про свою обіцянку, зайшов до Фенсі. Була субота, і діти насолоджувалися вихідним. Однак Фенсі ніде не було. Нен, прибиральниця, підмітала кухню.
— Де моя дочка? — спитав лісник.
— Вона втомилася за тиждень і сьогодні вранці сказала, що полежить до вечора. Бачте, містере Дей, якщо людина нічого не їсть, вона не може працювати; якщо вона перестала їсти, то треба й перестати працювати.
— Ти віднесла їй обід?
— Ні, вона відмовляється їсти. Ми всі знаємо, що таке, зазвичай, не стається без причини. Але не те, щоб я мала на увазі розбите серце чи ще щось таке.
У Джефрі самого серце як хто кліщами стиснув. Він пішов до сходів і піднявся нагору, у кімнату своєї дочки:
— Фенсі!
— Заходьте, тату.
Коли бачиш людину в ліжку такого гарного ранку, то вже тільки це наганяє сум; а тут у ліжку лежала його єдина дитина, Фенсі, і не просто лежала, а ще й виглядала дуже блідою. Джефрі не на жарт стривожився.
— Фенсі, от вже ж не думав застати тебе в діжку, дитинко, — сказав він. — Що з тобою?
— Та щось погано себе почуваю, тату.
— Це ж чого?
— Думаю забагато.
— Це ж які думки могли довести тебе до такого стану?
— Ви знаєте, тату.
— Думаєш, я був надто жорстоким, коли не віддав тебе за Діка, у якого ні гроша за душею, так?
У відповідь — тиша.
— Фенсі, я хочу для тебе тільки добра, а він тебе не достойний. Ти ж і сама це знаєш, — він знову подивився на дочку, яка лежала на ліжку. — Послухай, Фенсі, я не ворог своїй дитині, то ж якщо ти не можеш без нього жити, то вже виходь за нього, що поробиш.
— О, я не хочу, щоб це було так. Не хочу йти проти вашої волі! — і хвора тяжко зітхнула.
— Ні, ні, ти зовсім не йдеш проти моєї волі. Тепер, коли я бачу, як тобі важко без нього, я і сам хочу, щоб ви одружилися, от тільки треба подумати коли. Я тільки того й бажаю, Фенсі. Ну чого ти, моя маленька, не плач! Раніше треба було плакати, а не тепер, коли все владналося. Ну ж бо, зайди завтра до нас і пообідай зі мною й зі своєю мачухою, добре?
— І... Дік теж?
— Ну звичайно, і Дік теж.
— А як ви думаєте, тату, коли нам можна буде одружитися? — допитувалася Фенсі.
— Ну, скажімо, на наступного Купала, зовсім вже недовго лишилося.
Вийшовши зі школи, Джефрі попрямував до візника. Двері відчинив старий Вільям.
— Ваш онук Дік удома, Вільяме?
— Ні, зараз якраз немає, містере Дей. Хоча він цими днями багато часу проводить удома.
— Чого б це?
— А, то одне, то інше, взагалі останнім часом ходить як у воду опущений. Зовсім на себе не схожий. Щось там учить або сяде і думає, ніби до церковної служби готується — не інакше, або ж просто снує по хаті без діла. А був такий балакучий хлопчина, наш Дік, а тепер слова з нього не витягнеш. Може, ви зайдете? Ройбен скоро повернеться.
— Ні, дякую, зараз мені ніколи. Ви, будь ласка, передайте Дікові, що я хотів би попросити його про послугу. Якщо Фенсі завтра себе добре почуватиме, нехай він проведе її до нас в Ялбері. Я не хочу, щоб дівчина йшла сама, а то вона трохи нездужає останнім часом.
— А, так, я чув. Добре, я йому обов’язково передам.
Візит до Джефрі пройшов так чудово, як тільки й можна було очікувати, адже він відбувся в перший день, коли зі шляху закоханих зникла остання перешкода і більше ніщо не стояло на заваді спокійному плину їхнього кохання. Далі потяглася вервечка щасливих безтурботних днів. Дік міг приходити до Фенсі, коли йому заманеться, а хотів — міг не приходити (щоправда таке бажання у нього не виникало); міг гуляти з нею біля звивистих потоків і водоспадів, насолоджуючись красою осені, аж поки роса й нічна прохолода не розганяли їх по домівках. Поступово наближався День подяки, коли у Меллстокській церкві мали перейти на орган.