— Боже, Діку, ти ж змок до нитки! — вигукнула вона, коли він підійшов до вікна. — Твій піджак блистить, ніби полакований, а капелюх — господи, капелюх хоч бери та викручуй!
— То все дрібниці, люба! — весело відгукнувся Дік.
— Не з цукру — не розтану, хоча, звичайно, трохи шкода парадного одягу. Але тут я нічим не міг зарадити; ми всі парасолі пороздавали жінкам. Навіть не уявляю, коли отримаю свою назад!
— Ой, у тебе на плечі якась дивна пляма.
— А, це лак. Відлущився від труни бідного Джека, коли ми знімали її з плечей, щоб опустити в могилу! Та мені байдуже, це найменше, що я міг для нього зробити. А якщо тобі шкода піджака заради старого друга, то хто ти після цього?
Фенсі піднесла руку до рота й протримала її там з півхвилини. І під долонею маленької ручки упродовж півхвилини ховалося легке позіхання.
— Діку, я не хочу, щоб ти стояв під дощем. І сідати не треба. Йди швидше додому і перевдягнися. Ну ж бо, іди.
— Один поцілунок за те, що я здолав таку дорогу, — благав юнак.
— Якщо дотягнешся.
Дік був помітно розчарований, що його не запросили до будинку. Фенсі вигнулась, сидячи на підвіконні, й нахилилася вниз, але навіть ставши на призьбу, Дік не зміг дотягнутися до її губ своїми. Якщо дуже постаратись, вона могла б схилитися і трохи нижче, однак тоді б намочила свою голівку під дощем.
— Ну нічого, Діку, поцілуй мою руку, — сказала вона, простягнувши йому руку. — А тепер бувай.
— До зустрічі.
Він повільно пішов геть, раз за разом озираючись, аж поки його мила не зникла з виду. Дивлячись йому вслід, Фенсі, все ще перебуваючи під враженням від ранкового тріумфу, майже несвідомо подумала про себе: "Мені подобається Дік, і я люблю його, однак весь змоклий під дощем і без парасолі він виглядає так простакувато й жалюгідно!”
Коли він зник з очей, Фенсі вже збиралася злізти з підвіконня, однак, подивившись у протилежному напрямку, побачила ще одну фігуру, яка йшла по тій самій дорозі, по якій прийшов і Дік. Це теж був чоловік.
І він теж з голови до ніг був одягнутий у чорне, однак мав парасолю.
Він наближався і, захищаючись від дощу, змушений був нахилити парасолю під таким кутом, що зі свого високого місця Фенсі не могла розгледіти його обличчя, а він, у свою чергу, не запримітив її. Чоловік пройшов прямісінько під вікном, на якому вона сиділа, і її жіночі очі зауважили, що його парасоля була дуже елегантна і зроблена з найкращого шовку — що в ті часи було рідкістю. Він підійшов до дверей, і Фенсі раптом втратила його з виду. Замість того, щоб піти далі дорогою, як то зробив Дік, цей чоловік різко звернув прямісінько до її ґанку.
Вона зіскочила на підлогу, швидко зняла шаль і капор, поправила зачіску, щоб кучері лежали як треба, і прислухалась. У двері ніхто не стукав. Пройшла майже хвилина — все ще тиша. Аж нарешті почулося кілька легеньких ударів, не голосніше, ніж стукотіння дятла у далекому лісі, такі тихі, що вона заледве їх розчула. Фенсі глибоко вдихнула й відчинила двері.
На ґанку стояв містер Мейболд.
На обличчі в нього грав гарячковий рум’янець, а очі блищали — таким привабливим вона його ще не бачила.
— Добрий вечір, міс Дей.
— Добрий вечір, містере Мейболд, — відповіла вона, дивуючись, що б це мало означати. Вона помітила, що не лише його обличчя палало: голос ледь помітно дрижав, а рука, коли він ставив парасолю у куток на ґанку, тремтіла як осиковий лист. Священик мовчки увійшов до класної кімнати, зачинив за собою двері й наблизився до Фенсі. У приміщенні при тьмяному світлі вечірніх сутінок вона вже не могла розгледіти виразу його обличчя.
— Я б хотів з вами серйозно поговорити, — сказав він, — можливо, на досить несподівану тему, яка, однак, для мене дуже важлива — не знаю, щоправда, як ви це сприймете, міс Дей.
Відповіді не було.
— Фенсі, я прийшов запитати, чи станете ви моєю дружиною?
Фенсі була приголомшена словами священика, почувалася як людина, яка, пустотливо скотивши з гірки снігову кулю, раптом зрозуміла, що запустила цілу лавину. У мертвій тиші було виразно чути дихання чоловіка і жінки: його — після зізнання поступово стихало й вирівнювалося, а її ж, тихе і рівномірне, — пришвидшувалося й ставало уривчастим, аж поки їй зовсім стало важко дихати.