— Я не можу, не можу, містере Мейболд, не можу! Не запитуйте мене про таке! — випалила вона.
— Не спішіть відповідати! — благав він. — Вислухайте мене. Це не просто моя раптова примха. Я кохаю вас уже більш як шість місяців! Як бачите, мій інтерес до навчання дітей не був аж таким безневинним. Можливо, ви зрозумієте, що мною керувало, можливо, будете про мене кращої думки, якщо я вам чесно зізнаюся, що всіма силами намагався придушити ці пориви, бо думав, що не маю права вас кохати! Але більше цього не робитиму. Я перевірив свої почуття і зрозумів, що люблю вас зі всією щирістю, на яку тільки здатен! Я бачу вашу неабияку привабливість, я поважаю ваші природні таланти і витонченість, якою ви наділені, — для мене цього цілком достатньо, навіть більш ніж достатньо! У вас є все, що потрібно господині тихого будиночка парафіяльного священика, яким буде мій дім, куди б мене не закинуло. О Фенсі, я спостерігав за вами, суворо ганив вас, засуджував свої почуття, але зрештою змушений був визнати їх природними, адже така жінка, як ви, може знайти відгук у серці будь-якого чоловіка! Як бачите, у моєму бажанні одружитися з вами немає нічого поспішного чи неблагопристойного, ніяких прихованих мотивів. Фенсі, ви вийдете за мене?
Вона мовчала.
— Не відмовляйте мені, прошу, — благав він. — Це буде нерозважливо з вашого боку, я б сказав, жорстоко! Ясна річ, ми житимемо не тут, Фенсі. Один мій друг у Йоркширі давно пропонує помінятися з ним місцем, але я все відмовлявся через матір. Туди ми і поїдемо. Ви будете розвивати свої музичні таланти; у вас буде фортепіано — яке захочете; у вас буде все, Фенсі, все, чого тільки душа забажає: свій екіпаж, квіти, пташки, приємне товариство; так, ми на кілька місяців вирушимо у подорож, і після цього ви зможете стати окрасою будь-якого товариства. Ви вийдете за мене, Фенсі?
Запала ще одна пауза, лише дощ стукотів по склу, а тоді Фенсі заговорила тихим надломленим голосом:
— Так, вийду.
— Благослови вас Боже, моя кохана! — швидким кроком він наблизився до неї і простяг руку, щоб обійняти. Вона рвучко відступила.
— Ні, ні, не зараз! — схвильовано прошепотіла Фенсі. — Є дещо... але спокуса така велика, як мені встояти! Я не можу сказати вам зараз, але сказати треба! Ні, будь ласка, не наближайтеся до мене сьогодні! Мені треба подумати, потрібно звикнути до думки, що я вам щось тільки-но пообіцяла.
І тут вона сіла за парту, закрила обличчя руками і розплакалася.
— О, залиште мене! — ридала вона. — Ідіть геть! Залиште мене!
— Не треба, кохана, не засмучуйтеся так! — йому чималих зусиль коштувало стриматись, щоб не підійти і не обійняти її. — Ви пізніше мені розкажете, що вас так тривожить, коли будете готові. З мене досить вашої простої обіцянки, я щасливий — я найщасливіший чоловік на землі!
— Ідіть, прошу вас, залиште мене!
— Та як же я можу залишити вас у такому стані?
— Що ж, — опанувавши свої емоції, вона підвелась. — Бачите, я вже в порядку.
Він неохоче пішов до дверей.
— До побачення! — ніжно промовив містер Мейболд. — Я зайду завтра десь о цій же порі.
Наступного дня священик прокинувся ні світ ні зоря. Першим ділом він написав довгого й виваженого листа своєму другові в Йоркшир. Після сніданку, поклавши лист до кишені, він пішов через луг у бік Кестербриджа, щоб не залишати лист у місцевого поштаря, а віднести одразу у міське поштове відділення і таким чином зекономити цілий день.
Ранок був туманним, і з дерев гучно скрапувала вода, що осідала на листі з насиченого вологою повітря, а час від часу разом із краплями на землю падали й жолуді. Павутина на лугах аж потемніла від вологи і клаптями звисала на парканах, а опале листя встилало землю коричневими, зеленими і жовтими барвами.
Наближаючись до дороги, священик почув тихе веселе насвистування, а згодом і легкі кроки чоловіка, який ішов у тому ж напрямку, що й він. Дійшовши до роздоріжжя, де стежина перетинала дорогу, священик побачив щире й веселе обличчя Діка Деві. Дік підняв капелюха, і священик вийшов на дорогу, якою простував Дік.
— Доброго ранку, Деві. Схоже, у вас гарний настрій! — привітався містер Мейболд.
— Так, сер. Настрій у мене сьогодні пречудовий! Ось іду в Кестербридж забрати хомут Розумниці: ми залишили його там у суботу в ремонті.
— Я теж іду в Кестербридж, тож нам по дорозі, — сказав священик. Дік прилаштував свій крок до ходи містера Мейболда, який тим часом продовжував: — Здається мені, я не бачив вас учора в церкві, Деві. Чи ви стояли за колоною?