— Заходь, діду Джеймсе.
Узагалі-то старий Джеймс (дід по материній лінії) жив один в окремому будинку, а до Деві просто зайшов у гості. Казали, що він той іще скнара, а дехто ще й називав його нечупарою. Чоловік виступив уперед із-за спини Вільяма, і світло від каміна добре освітило його згорблену постать. За професією він був муляром і зараз мав на собі довгий лляний фартух, який сягав йому аж до п’ят, вельветові штани і черевики з гетрами, що вкрилися світло-коричневими плямами від постійного контакту з вапном та камінням. Поверх був накинутий цупкий фланелевий плащ із затертими складками на ліктях і плечах, що нагадували ковальські міхи. Плащ борознили маленькі, схожі на канави, западини, заповнені кам’яним пилом і будівельним розчином. Велетенські бокові кишені, сховані в полах плаща, постійно випирали, навіть коли в них нічого не було. А оскільки Джеймсу частенько доводилося працювати на віддалених будівництвах і їсти хтозна-де: то в закутках біля каміна, то на купах каміння, навалених біля садової огорожі, а то й на ходу — він зазвичай носив у цих кишенях невеликі баночки з маслом, цукром і чаєм, пакети з сіллю та перцем; а хліб, сир і м’ясо, які складали основу його трапез, лежали в кошику, що висів у нього за спиною, разом з молотками й різцями. Коли, витягаючи провізію зі своєї “комори”, як він її називав, дід Джеймс ловив на собі чийсь здивований погляд, то лише стомлено посміхався.
— Думаю, перш ніж ми вирушимо, варто повторити сімдесят восьмий псалом, — сказав Вільям, тицьнувши на купу старих книжок із різдвяними гімнами на столику.
— Як скажеш, — погодилися хористи.
— Сімдесят восьмий завжди був проблемним. Він мені не вдавався ще відтоді, як я хлопчиною підспівував у хорі.
— Але це хороша мелодія, з такою можна й помучитись, — сказав Майкл.
— Так-то воно так, хоч мені вона іноді так вже допече, що хочетьйя взяти ту книжку й порвати на клапті. Але це таки чудова різдвяна пісня — нічого не скажеш.
— Перший рядок ще нічого, — зауважив містер Спінкс, — але коли доходить до “О людино”, тут і починаються проблеми.
— Не біда, головне за нього добре взятися. Півгодини роботи, і ми його здолаємо.
— Хай йому грець! — зблиснув окулярами містер Пенні, намацавши щось у глибинах своєї велетенської кишені. — От старий дурень! Я ж мав зайти в школу і занести черевичок. їй-богу, пам’ять у мене як решето!
— Ніхто не може всього пам’ятати, — пробурмотів містер Спінкс, багатозначно хитаючи головою. Містер Спінкс вважався вченим (колись він викладав у вечірній школі), а тому завжди намагався відповідати цьому званню.
— Завтра першим ділом треба зайти туди. Якщо ви не проти, місіс Деві, я дістану цю річ з кишені, — він витягнув колодку й поставив її на стіл, біля ліктя. Три чи чотири пари очей уважно стежили за ним.
— Що ж, — промовив чоботар, зауваживши, що цей об’єкт привернув набагато більше уваги, ніж він очікував: присутні по черзі брали його в руки й зацікавлено оглядали. — Як думаєте, для кого була зроблена ця колодка? А зроблена вона була для батька Джефрі Дея, що живе за Ялберійським лісом. Ех, скільки ж я йому черевиків наробив по цій колодці. Після його смерті я злегка її підправив і робив по ній взуття вже для Джефрі. Тому вона й видається трохи дивакуватою, — містер Пенні ніжно перевернув колодку. — Бачите, ось тут, — він показав на шматок шкіри, прибитий до великого пальця, — на цьому місці в нього великий мозоль, ще з дитинства. А оцей великий шмат бачите? (вказав на великий клапоть, прибитий збоку) То кінь копитом наступив — мало ступню не розчавив! Так з розмаху як наступить — і прямісінько от сюди. Зараз я Джефрі нову пару роблю, от недавно і ходив до нього, питав, чи не треба часом мозоль збільшити абощо.
З останніми словами ліва рука містера Пенні, ніби без дозволу свого власника, потяглася до кухля з сидром і різко перервала чоботаря на середині речення, сховавши майже все його обличчя за круглим денцем кухля.
— Тож про що це я, — продовжив Пенні, поставивши кухоль на стіл. — Я мав зайти сьогодні до школи, — і тут він знову заходився ритися у своїй кишені, — щоб вже нарешті віддати черевик. Ну, що поробиш, доведеться завтра вранці.
Потім він нахилився вперед і поставив на стіл черевичок — маленький, легенький, витончений. Схоже, до нього лагодили підбор.
— Нової вчительки!
— А, міс Фенсі Дей. Такої стрункої фігурки я ще ні в кого не бачив. їй якраз в пору заміж іти.
— Це ви про дочку Джефрі? — спитав Боуман, у той час як усі погляди зійшлися в одній точці, як спиці на колесі, — на черевичку в центрі стола.