— Але, наскільки я знаю, таке нечасто трапляється, — сказала Фенсі з прихованим занепокоєнням.
— А таки пора б уже Діку бути тут, — зауважив візник.
— Дідусю Джеймсе, містере Деві і всі, хто там внизу, зараз же припиніть знущатися наді мною! — випалила Фенсі, не в змозі більше стримуватись. — Інакше я тут помру зі страху або зроблю собі щось, от побачите!
— Та не слухайте ви цих старих дурнів, міс Дей! — крикнув боярин Нет Колком, який щойно увійшов до кімнати, і, беручи приклад з усіх, теж спрямував свій голос крізь тріщини на підлозі. — Вам нема чого хвилюватися, Дік мчить до вас що є духу, вже за хвилину буде тут. Він уже виходив з дому, як бджоли у вулику, що йому мати дала для нового саду, почали роїтися, от він і каже: “Я не можу собі дозволити втратити цілий рій бджіл, не можу, хоч і з радістю би плюнув на них зараз. Але Фенсі б мене за це аж ніяк не похвалила”. Тож він затримався, щоб зловити їх і пострушувати назад у вулик.
— Воістину мудрий чоловік, — похвалив Джефрі.
— Ще б пак. Ох і роботи ми мали учора! — продовжував містер Колком, вже стишивши голос, бо не було необхідності залучати до розмови жінок нагорі, і витираючи обличчя самим лише кутиком своєї ідеально чистої хустинки. — Довелось же нам попотіти!
— Речі-то не з легких, — сказав Джефрі, дивлячись крізь віконечко в каміні і немовби читаючи ці слова на дошці, прибитій до віддаленого стовпа на просіці.
— Це вже точно, — підтвердив Нет, окинувши оком місця, де раніше стояли меблі. — І до чого ж незручно було нести. Спочатку через сад Діка, потім у двері, а потім ще й по сходах і через кімнати. У мене після вчорашнього ноги як колоди. А Дік ще й такий прискіпливий: все мало стояти точно там, де було заплановано. Я вже мовчу про всю ту їжу й питво, яких він понапасав, — того б на весь Ноїв ковчег вистачило! їй-бо, добірніших стегенець, ніж там над каміном коптяться, я не бачив; а сидру скуштував — просто нектар, кращого не знайдете.
— От і житимуть собі там в любові й достатку. А тебе, паскудника, вже й жаба давить! — дорікнув дід Джеймс.
— Та хіба я що? Хай живуть. Я просто кажу, що ця парочка надбала стільки меблів і харчів, що, можна подумати, то вже повноцінна велика родина, а не молоде подружжя. З нас сім потів стекло, поки ми удвох там все порозставляли!
— І чому ніхто не залатав ту дірку в підлозі, — сказала Фенсі, продовжуючи одягатись, — кожнісіньке слово ж чути, кожнісінький рух.
— Тихо, тихо! Хто це там? — перебила вчительку маленька помічниця, якій, на превелику радість, сьогодні теж дозволили допомагати з приготуваннями. Вона збігла вниз на кілька сходинок й перехилилася через перила. — О, подивіться, ви тільки подивіться! — вигукувала вона, влітаючи назад до кімнати.
— Що там? — спитала Фенсі.
— Дружки нареченої! Щойно прийшли! Та такі гарні! А які на них муслінові сукні! Зовсім на себе не схожі, здається, ніби то не вони, а їхні багаті сестри, про яких ніхто не знав!
— Скажи, нехай ідуть сюди, хай ідуть сюди! — захоплено вигукнула Фенсі. І чотири панянки, вибрані дружками нареченої, — міс Сюзан Деві, міс Бессі Деві, міс Башті Сніф і міс Мерсі Онмі — піднялися нагору й проплили коридором до кімнати.
— Якби ж Дік був уже тут! — знову забідкалася Фенсі.
Тієї ж миті у відчинене вікно залетіла гілочка з квіткою із куща, що ріс біля входу, і почувся чоловічий голос:
— Фенсі, кохана, ти вже готова?
— Це він, він тут! — скрикнула Фенсі, нервово розсміявшись, і чи не вперше за весь ранок зітхнувши з полегшенням.
Дружки нареченої стовпилися перед вікном і, хитнувши сережками в унісон, повернули голови у вказаному напрямку: зовсім не тому, що їм аж так кортіло побачити Діка, просто вони сумлінно ставилися до свого обов’язку — бути слухняними виконавицями волі сьогоднішньої королеви — нареченої.
— Оце так красень! — сказала міс Башті Сніф, молода леді з жовтими стрічками на капорі, яка постійно червоніла.
До дверей підходив Дік при повному параді: у блискучому піджаку, жилеті лимонного кольору, капелюсі — все аж сяяло новизною. З нагоди такої події він трохи коротше підстриг волосся і більше збрив бакенбарди на висках.
— Побіжу вниз, — сказала Фенсі і, глянувши через плече у дзеркало, вибігла з кімнати.
— О Діку! — вигукнула вона. — Я така рада, що ти прийшов! Звичайно, я знала, що ти прийдеш, але на якусь мить злякалася — а раптом ні?!
— Щоб я та не прийшов, Фенсі? Спека чи холод, вітер чи сніг — ніщо не могло завадити мені сьогодні бути тут! Що це ти собі раптом понавигадувала? Ти ж ніколи не надавала значення таким дрібницям.