— Ну, Діку, тоді ж я ще не здалась тобі на милість і не зв’язала себе обітницею! — відповіла Фенсі.
— Шкода, що я не можу одружитися на всіх п’ятьох одразу! — вигукнув Дік, окинувши оком дружок.
— Хі-хі-хі! — дівчата захихотіли, а Фенсі потай погладила Діка по спині, ніби хотіла впевнитися, що він справді стоїть тут, з плоті й крові, і належить тільки їй.
— Ну хто б міг подумати, га? — звернувся Дік до старших членів компанії, знімаючи капелюха і вмощуючись у крісло.
Ті всім своїм видом продемонстрували, що ніхто б нізащо не міг такого подумати, про що б не йшла мова.
— Подумати тільки, саме сьогодні моїм бджолам заманулося роїтися! — продовжив Дік, своїм поглядом охоплюючи всіх присутніх, наче сіткою. — А як добре роїлися. Я років десять не бачив такого рою.
— Це добрий знак, — прорекла місіс Пенні з глибини своєї мудрості. — Добрий знак.
— Я рада, що все йде добре, — сказала Фенсі, зітхнувши з полегшенням.
— І ми раді, — сказали дружки на знак солідарності.
— Так, із бджолами зволікати не можна, — як завжди не до ладу зауважив дід Джеймс. — Одружуватися можна, коли заманеться, а от бджоли тобі на вимогу роїтися не стануть.
— Ніяк не збагну, — задумливо мовив Дік, обмахуючись капелюхом, — чим я так образив містера Мейболда. Я дуже поважаю цього чоловіка. Та й мені здавалось, я йому теж подобався. Він, як тільки приїхав, не раз казав, що час мені оженитися і що сам мене з радістю обвінчає, навіть якщо дівчина буде з іншої парафії.
Коли я просив його оголосити про наше весілля, то натякнув на ту обіцянку, але по ньому видно було, що він не надто палко бажає нас вінчати, тож я більше і не згадував. Цікаво, чого це він.
— І правда, чого! — сказала Фенсі, втупившись в одну точку своїми пречудовими очима — надто ніжними і гарними як для дружини візника, однак, вочевидь, не надто добрими.
— Напевно, передумав, буває, — припустив візник.
— Ну, товариші, ох і збереться ж сьогодні люду на нас подивитися.
— А церква, — додав Джефрі, — певно, буде ущерть набита жіноцтвом, і над усіма підвіконнями стирчатимуть дитячі голови, чи то пак одні очі.
— Кому знати, як не вам, — зауважив Ройбен. — Ви ж через це вже двічі проходили.
— І я не проти перетерпіти разочок, — сказав Дік, — чи навіть два, а може, й більше.
— Діку! — докірливо мовила Фенсі.
— Мила, я ж жартую, просто до слова прийшлося. Чого ти сьогодні така полохлива?
— А після того ми, звісно, станемо парами, — продовжив візник, — і пройдемося парафією.
— Так-так, — підхопила місіс Пенні, — по двоє, кожен зі своєю дружиною.
— Я не хочу так виставляти себе на показ! — запротестувала Фенсі, зиркнувши на Діка — що він на це скаже.
— Я на все згоден, серденько! Буде так, як скажеш ти і товариство! — палко мовив Річард Деві.
— Ми так робили на своєму весіллі, правда, Ен? — спитав дружину візник. — Та всі так роблять.
— Ми теж робили, — підтвердив батько Фенсі.
— І ми з Пенні, — сказала місіс Пенні. — Пам’ятаю, я тоді взула свої кращі черевики на дерев’яній підошві, Пенні так сердився — я ж у них ще вищою виглядаю.
— І мої тато з мамою, — додала міс Мерсі Онмі.
— І я робитиму наступного Різдва! — рішуче заявив Нет, подивившись на міс Вашті Сніф.
— Шановані люди вже так не роблять, — зауважила Фенсі. — Але якщо моя покійна матір так робила, тоді вже і я.
— Точно, — продовжував згадувати візник, — то було в Білий вівторок. Меллстокський клуб тоді влаштував ходу, і ми, молодята, йшли за ними через усю парафію. Тоді всі мусили одягати щось біле, бо то був тиждень після Зелених свят. У мене досі збереглися ті білі штани, що я тоді одягав, лежать вдома у коробці. Правда ж, Ен?
— Лежали, поки я не вкоротила їх і не віддала Джиммі, — відповіла місіс Деві.
— Ну а, обійшовши цю парафію, задля годиться треба пройтися і через Верхній та Нижній Меллсток, і до Вайні зайти, — сказав Пенні, повертаючись до основної теми розмови. — Молочар Вайні — всіма шанований чоловік, так само, як і фермер Кекс, треба обов’язково їм показатися.
— Твоя правда, — погодився візник, — треба обійти Меллсток для порядку. Ото буде на що подивитися, коли ми йтимемо пара за парою, правда ж, сусіди?
— Оце вже точно: гарне видовище для всієї парафії,
— сказала місіс Пенні.
— О! — вигукнув візник, раптом помітивши самотню постать, що стояла у дверях, одягнута в довгий білосніжний балахон, який кроєм нагадував наволочку.
— Це ж Ліф! Що ти тут робиш, Ліфе?
— Та от прийшов спитати, чи можна і мені прийти на весілля, хі-хі! — несміливо сказав Ліф.