— Ну ж бо, Ліфе, — докірливо мовив візник, — ти ж знаєш, що сьогодні тобі тут робити нічого.
— Томасе Ліфе, і як тобі не соромно! — дорікнув старий Вільям.
— Знаю, я дурник, але я подумав, якщо вмиюся й одягну чисту сорочку й балахон, може, і зможу прийти,
— сказав Ліф, тремтячи всім тілом, і, розчарований, розвернувся, щоб іти геть.
— Бідолашний! — сказав візник, повернувшись до Джефрі. — А може, нехай іде? Виглядає він не дуже, і в голові порожньо, але ж у в’язниці хлопчина ніколи не сидів, то хіба він чимось зашкодить.
Ліф із вдячністю подивився на візника за таку похвалу, а потім із тривогою на Джефрі — мовляв, чи допоможуть ці слова його переконати.
— Ну, нехай вже йде, — врешті згодився Джефрі.
— Заходь, Ліфе, ласкаво просимо, — і Ліф залишився.
Тепер уже всі були готові виходити й почали шикуватися: спочатку Фенсі та її батько, потім Дік і Сюзан Деві, Нет Колком і Вашті Сніф, Тед Вейвуд і Мерсі Онмі, й нарешті Джиммі і Бессі Деві — всі одягнені, як і личить на весіллі. Далі йшли візник і місіс Деві, у самому кінці — містер і місіс Пенні. Візник привертав увагу своїми рукавичками велетенського розміру — аж одинадцятого з гаком, вони скидалися на вибілені боксерські рукавиці й досить недоладно виглядали на його загорілих руках. Це він уперше в житті надягнув цю чудернацьку ознаку поважності, і то лише на особисте прохання Фенсі.
— Краще б дружкам іти разом, — запропонувала Фенсі.
— Чого це? У мої часи завжди йшли дівчина з хлопцем, тримаючись за руки, — здивувався Джефрі.
— І в мої! — погодився візник.
— І в наші! — сказали містер і місіс Пенні.
— Ніколи не чув, щоб жінка йшла з жінкою! — сказав старий Вільям, який разом із дідом Джеймсом і місіс Дей мав залишатися вдома.
— Буде так, як вирішиш ти і товариство, моя люба! — сказав Дік, який в передчутті утвердження свого права на Фенсі, вочевидь, із превеликою радістю був готовий позбутися всіх інших прав. Вирішувати довелося Фенсі.
— Що ж, нехай буде так, як у мами, — сказала вона, і пари рушили під деревами, хлопці попідруки з дівчатами.
— Ех! — зітхнув дід Джеймс, коли вони нарешті пішли, і сказав діду Вільяму: — Цікаво, що її зараз більше цікавить: Дік чи її весільне вбрання?
— Ну, на те вони й жінки, така їхня природа, — відповів дід Вільям. — Пам’ятаєш, як там у пророка Єремії: “Чи панна забуде про стрічки свої, наречена — оздобу свою?”
Ось вони пройшли під темними стрункими ялинами, ніби між колонами собору; крізь зарості ліщини, що рясніли первоцвітами і дикими гіацинтами; під рясним листям розлогих буків, і нарешті через Ялберійський пагорб вийшли на дорогу, яка забігала у село парафії Джефрі Дея. І вже за чверть години Фенсі стала місіс Річард Деві, хоч на своє превелике здивування досі почувалася все тією ж Фенсі Дей.
Назад поверталися кружною дорогою, стежками через поля, весело перемовляючись і підсміюючись, особливо розвеселилися, коли підійшли до перелазу.
Аж раптом Дік помітив далеко на ріповому полі темну пляму.
— Та це ж Єнох! — сказав він Фенсі. — Я думав, ми розминулися з ним сьогодні в будинку. Як так вийшло, що він більше у вас не працює?
— Випив забагато сидру, той вдарив йому в голову, і Єноха посадили за це в колодки у Везербері. Батькові довелося на кілька днів найняти когось іншого, і більше Єнох у лісі не працює.
— Давай покличемо його до нас сьогодні на гуляння. Подумаєш, колодки, у нас же сьогодні весілля.
Весільній процесії скомандували зупинитися.
— Єноху-у-у-у! — крикнув Дік щосили.
— Що-о-о-о-о-о? — відгукнувся Єнох здалеку.
— Впізнає-е-е-е-е-е-еш?
— Ні-і-і-і-і-і-і!
— Дік Деві-і-і-і-і!
— А-а-а-а-а-а!
— Щойно одружи-и-и-и-и-ився!
— О-о-о-о-о-о!
— Це моя дружина, Фе-е-е-е-е-енсі! — трохи піднявши Фенсі, Дік показав її Єноху, наче букет квітів.
— А-а-а-а-а-а!
— Приходь на гуляння сьогодні ввечері-і-і-і-і-і!
— Не мо-о-о-о-о-ожу!
— Чому?
— Більше в них не працю-у-у-у-у-у-ую!
— Не дуже гарно з його боку, — сказав Дік, коли процесія рушила далі.
— Не вини його, — сказав Джефрі, — він зараз не при собі. Зранку він завжди не в настрої. От вип’є галон сидру чи елю або пінту-другу меду й одразу повеселіє, тоді у всьому королівстві приємнішого співрозмовника не знайдеш.
У тому місці, де володіння Джефрі Дея межували з Ялберійським лісом, стояло старезне дерево — не надто високе, але з на диво розлогою кроною. Сотні пташенят вилупилися на гілках лише цього одного дерева; цілі табуни зайців і кролів із року в рік обгризали його кору; із западин між гілками повилазили чудернацькі пучки грибів; і незліченні сімейства кротів та дощових черв’яків прокладали свої тунелі між його корінням. У його тіні й трохи далі розстилалася добре доглянута галявинка, де прогулювалися курчата й маленькі фазанчики, чиї матері сиділи у клітках, розташованих тут же, на зеленій траві.