— Чим вона там зараз зайнята?
— Порядкує зверху у шафах і скринях, чистить димохід — ми його раз на рік чистимо. “Якщо роботу треба зробити — значить її треба зробити, — каже, — байдуже, весілля чи ні”.
— Здається мені, десь глибоко в душі вона добра жінка.
— Хіба що десь дуже глибоко.
До них повернулася місіс Пенні:
— У всіх трапляються скрутні часи. Але Дік і Фенсі мають такі ж шанси на щастя, як і будь-яке інше подружжя.
— Та ніхто й не заперечує.
Тут до них підійшла місіс Деві і, звернувшись до одного із них, дивилася при цьому на іншого:
— Так, вони будуть щасливі, — сказала вона. — Так завжди буває, коли пара на одній хвилі, як то Дік із Фенсі.
— Якщо тільки не бідуватимуть, бо тоді не до того, — вставив своє дід Джеймс.
— Я вам скажу, сусіди, коли приходить скрута, узяв візник слово, — от наприклад, коли у найстаршої дочки черевики лише на розмір менші від материних, а за нею йде ще цілий виводок, — оттоді для чоловіка настають дуже скрутні часи, друзі, ще й які скрутні! Годі враз спускаєшся з небес на землю.
— Правду кажеш, — зі знанням справи підхопи» містер Пенні. — Коли колодки матері й дочки вже тяжко на око відрізнити — це добре витвережує голову.
— Тобі вже точно нема на що скаржитись, Ройбене, — зауважила місіс Деві, — Бог свідок, наші діти один другому на п’яти не наступали!
— Знаю, знаю, — відповів візник. — Мені з тобою пощастило, Ен.
Місіс Деві було вже розтягнула губи в посмішці, але передумала.
— А якщо вже вони родяться один за одним, то вже нічого не поробиш, — сказала місіс Пенні, у чиїй сім’ї була протилежна ситуація. — Були б гроші, тоді й з усім іншим можна раду дати. Хто-хто, а ця парочка вже зуміє заробити.
— Так, це можна! — почувся рвучкий голос Ліфа, який увесь цей час смиренно спостерігав з-за рогу за всім, що тут відбувалося. — Усе, що потрібно, так це кілька фунтів для початку. І все! Я знаю одну таку історію!
— Що ж, давай послухаємо твою історію, Ліфе, — сказав візник. — Я й не знав, що тобі стане розуму розказати історію. Тихо, слухайте всі! Містер Ліф розкаже нам історію.
— Розказуй свою історію, Томасе Ліфе, — сказав дід Вільям тоном шкільного вчителя.
— Одного разу, — непевним голосом почав зраділий Ліф, — був собі один чоловік, який жив у будинку! Цей чоловік думав і думав, день і ніч думав. І от він сказав собі: “Якби у мене було всього десять фунтів, я б заробив цілий статок”. Всякими правдами і неправдами він таки роздобув десять фунтів!
— Хто б сумнівався! — з іронією в голосі зауважив Нет Колком.
— Ану тихо! — обірвав його візник.
— Тепер починається найцікавіше! Через короткий час він на тих десяти заробив двадцять. Згодом ще подвоїв, і вже у нього було сорок. На цьому він не зупинився, і вже через деякий час у нього було вісімдесят, а потім і всі сто! Мало-помалу — двісті! Ви не повірите, але згодом він заробив чотириста! Він і на цьому не зупинився, і що б ви думали? Заробив цілих вісімсот фунтів! Так, заробив, — продовжував Ліф і так захопився, що вдарив себе кулаком по коліну з такою силою — аж здригнувся від болю, — але він пішов далі і заробив ТИСЯЧУ!
— От так-так! — сказав візник. — Та це навіть краще, ніж історія Англії, друзі!
— Дякуємо тобі за твою історію, Томасе Ліфе, — похвалив хлопця дід Вільям, після чого Ліф знову став смирний, мов те ягнятко.
Залишивши позаду весь той сміх, старі черевики, які їм кидали услід, і старе вино, Дік зі своєю нареченою вирушили до свого нового будинку, сидячи пліч-о-пліч у чудовій новісінькій ресорній підводі, яку отримав у подарунок молодий візник. Повний місяць тільки почав спадати, і молодим не знадобилися ліхтарі. Вони повільно їхали Ялберійською долиною, де дорогу з обох боків оточували гаї. Дік розмовляв зі своєю супутницею:
— Фенсі, ми з тобою тому такі щасливі, бо між нами панує абсолютна довіра. Із того часу як ти зізналася про свій флірт із Шайнером біля річки (хоч насправді то і фліртом не назвеш), я все думаю, як простодушно і щиро було з твого боку розповісти мені навіть про такі пустощі і якою ти тоді виглядала наляканою. І я вирішив, що розповідатиму тобі абсолютно все: про кожен свій вчинок і кожнісіньке слово. У нас не буде секретів один від одного, серденько, ніколи, правда ж? Ніяких таємниць.
— Від сьогодні жодних таємниць, — згодилася Фенсі. — Слухай! Що це?
Недалеко в хащах раптом почулася гучна мелодійна пісенька:
— Тьох-тьох-тьох! Кі-кі-кі! Ходи сюди, ходи сюди, ходи сюди!
— Та це ж соловейко, — прошепотіла вона і подумала про таємницю, яку ніколи не відкриє.