— А про кого ж іще? — продовжив містер Пенні, звертаючись швидше до черевика, наче той був його єдиним слухачем. — Вона тепер буде новою вчителькою в нашій школі. Ви ж, напевно, чули, що дочка у Джефрі вчена.
— Чого ж вона залишилася тут на Святвечір, містере Пенні?
— Та хто її знає, чого.
— А я знаю, чого вона лишилася, знаю! — защебетав хтось із дітей.
— І чого ж? — спитав Дік, намагаючись приховати свою зацікавленість.
— Пастор Мейболд боявся, що не зможе дати собі з нами всіма ради завтра за обідом, і вмовив її прийти, щоб допомогла подати страви й простежила, аби ми не забруднилися, як поросята. Тому й лишилась!
— О, то це той черевичок, — мрійливо продовжив чоботар, — у якому вона завтра вранці піде до церкви. Я не відмовляюся ремонтувати взуття, виготовлене іншими майстрами, хоч із ним завжди треба бути вдвічі обережнішим. До того ж її батько повсякчас до мене приходить, я не міг йому відмовити.
На столі, між кухлем сидру і свічкою, стояв цей вельми цікавий прихисток незнайомої ніжки. То був досить гарний черевичок. Гнучкий вгин на підйомі, кругленькі вм'ятини від маленьких пальчиків, давні подряпини від необережного бігу — все у цьому клапті шкіри красномовно свідчило про веселу вдачу господині. Дік, оглядаючи його, мав дивне відчуття, наче не має права цього робити, не спитавши спершу дозволу у власниці ніжки.
— Вам це може видатись дивним, сусіди, — продовжив чоботар, — але досвідчене око майстра бачить беззаперечну схожість між цим черевичком і колодкою, хоч колодка й настільки деформована, що її первинну форму вже й не вгадати, а черевичок дуже гарненький, у Кестербриджі така пара коштувала б не менш як шістнадцять пенсів. Ви цього не помічаєте, а для мене ясно як Божий день: ось це належить батькові, а це — дочці.
— Навіть не сумніваюся, майстре Пенні, що між ними є схожість, можливо, й зовсім незначна, — підтакнув Спінкс. — Однак, думаю, мені не вистачає уяви, щоб її побачити.
Містер Пенні поправив свої окуляри:
— З цього приводу я розкажу вам одну історію, що якось зі мною трапилася. Вільяме, ти ж знав Джонсона, молочаря?
— Звісно, знав.
— Ну так от. Це сталося навпроти його будинку, але трохи нижче — біля пасовища, що навпроти ставка в
Непрохідному парку. Я якраз ішов до Квітучого урвища, аж бачу, якогось чоловіка витягують зі ставка, мертвим. Він хотів пірнути, але не розрахував глибину, от і розбив голову. Зібрався чималий натовп, але ніхто не знав утопленика. Тіло накрили білим простирадлом, але як його несли мимо, я вгледів ногу, що звисала з носилок. От я і кажу: “Не знаю, як його звали, але можу поклястися, що це брат Джона Вудворда”. Якраз у той момент надійшов сам Джон і як заголосить: “Мій братику! Мій бідний брате!”
— Ви тільки подумайте! — вигукнула місіс Деві.
— Так, знати чиюсь ногу — це вам не жарти, — сказав містер Спінкс. — Тут треба бути дуже проникливим. Я людина маленька, що я там знаю, але покажіть мені чиюсь ногу, і я вам скажу, що в людини на серці.
— Якщо так, то ти розумніший за всіх на світі, — зауважив візник.
— Ну, це вже не мені судити, — відрізав містер Спінкс. — Вік живи, вік учись, як-то кажуть. Може, я й прочитав за своє життя кілька книжок, але на звання великого вченого не претендую аж ніяк. Хоча, тим не менше, щось, може, і знаю.
— Та знаємо ми, — примирливо промовив Майкл,
— І вся парафія знає, що ти прочитав мало не всі книги і не раз перекладав свої знання в молоді голови. Знання
— Велика справа, і тут вже з тобою мало хто зрівняється.
— Не люблю хвалитися, але я таки багато читав на своєму віку і багато розмірковував над прочитаним. Тож я вам так скажу, поки все на світі вивчиш, то й на той світ пора. А мені вже за сорок п’ять.
Містер Спінкс обдарував усіх поглядом, який промовисто підкреслював, що якщо він досі не спромігся усього вивчити, то інші й поготів.
— До речі, про те, що людину можна впізнати за ногою! — мовив Ройбен. — Щоб мені провалитись, друзі, але я часом хоч і бачу людину повністю, а ніяк не втямлю, хто переді мною.
— Все ж таки з виду легше розпізнати, хто є хто, — відсторонено зауважив дід Вільям, повернувши голову так, що кінчик носа діда Джеймса опинився точно на рівні його ока і мініатюрної впадини, яку він розгледів у каміні. — До речі, — підвівши голову, продовжив він уже бадьорішим голосом, — треба сьогодні таки зайти і до вчительки? Якщо слух у неї такий гарний, як і личко, нам доведеться попотіти, щоб їй догодити.
— А яка вона із себе? — спитав молодий Деві.
— Ну, як тобі сказати, — відказав містер Спінкс. — Гарненьке рум’яне личко. Проте в цілому нічого особливого.