— Струни — це завжди радість для душі, — підтвердив містер Спінкс.
— І все-таки серпенти не такі вже й погані, — зауважив містер Пенні. — Все старе рано чи пізно відходить у небуття, що поробиш. Але треба визнати, серпент має добрий, глибокий і багатий звук.
— Але от кларнети завжди були ні до чого, — сказав Майкл Мейл. — Якось на Різдво — багато років тому
— Я обходив парафію разом із хором з Везербері. Тої ночі вдарив сильний мороз, і на всіх кларнетах позамерзали клапани — так-так, геть-чисто позамерзали
— І як якийсь із них відпускали, був такий звук, наче хто пляшку відкорковував. Музикантам доводилося весь час бігати відігрівати інструменти біля каміна. Із кожного кларнета звисало по бурульці довжиною в палець. А що вже казати про самі пальці — вірте, чи ні, ми їх взагалі не відчували.
— Я добре пам’ятаю, — згадував містер Пенні, — що я сказав бідному Джозефу Райму (а він сорок два роки був третьою скрипкою в церкві Чок-Ньютон), коли вони вирішували, чи не перейти їм на кларнети. “Джо-зефе, — кажу я, — як заведете в себе ті верескливі трубки, то, вважай, все пропало. Кларнети геть не годяться для служби Господу. Досить поглянути на них, щоб це зрозуміти”, — отак я йому казав. І що, ви думаєте, з того вийшло? А я вам скажу, що вийшло. І двох років не минуло з тої нашої розмови, як священик приволік орган і старий хор став нікому не потрібен.
— Якщо судити лише з вигляду, — мовив візник, — я б не сказав, що скрипка ближча до небес, ніж кларнет. Може, навіть і далі. Через оті розпусні недолугі вигини здається, що до її створення сам сатана руку доклав. А от на кларнетах, якщо вірити картинкам, самі янголи на небесах грають.
— По-моєму, Роберте Пенні, ти маєш рацію, — вставив своє найстарший Деві. — Хай би лишили струни. Духові тебе наскрізь проймають — і це справді чудово, язичкові й мертвого розрухають — нехай, від барабанів аж у середині в тебе все перевертається — добре. Але хто б мені що не казав, ніщо так не зворушує людського серця, як скрипка!
— Хай живуть струни! — закричав малий Джиммі.
— Струни запросто могли б вистояти проти наступу всіх отих новинок. (“Авжеж могли б!” — підтвердив Боуман.) Але кларнети — це була їхня смерть. (“Оце вже точно!” — визнав містер Пенні.) А гармоніки, — ще голосніше продовжив Вільям, підбадьорений цими знаками схвалення, — гармоніки й автоматичні органи (“Та щоб їх”, — простогнав Спінкс.) — це жалюгідні — навіть не знаю, як їх назвати, — жалюгідні...
— Грішники, — запропонував Джиммі, який ступав великими кроками, як дорослі, а не плівся у хвості разом з іншими хлопчаками.
— Жалюгідні дзижчалки!
— Точно, Вільяме, краще і не скажеш — жалюгідні дзижчалки! — одноголосно постановив хор.
Тим часом вони вже підійшли до воріт, що вели до школи, яка стояла на невеликому пагорбі на перехресті трьох доріг і тепер виринула перед ними незмінною й темною пласкою плямою на тлі неба. Налаштувавши інструменти, гурт проминув огорожу, намагаючись ступати по траві за наказом старого Вільяма.
— Сімдесят восьмий, — тихо оголосив Вільям, поки хор ставав півколом, а хлопці відкривали ліхтарі, щоб було світліше, і спрямовували їхнє світло на книжки.
А тоді тишу ночі порушив давній, старий, як світ, гімн, втілюючи химерні християнські вірування у слова, що поколіннями передавалися із уст в уста, від батька до сина, аж поки не дійшли й до наших героїв, які з такою щирістю їх виспівували:
Знявши останню ноту, вони прислухалися хвилину чи дві, але зі школи не пролунало ні звуку.
— Чотири вдихи, а потім “Твоя безмежна доброта”, номер п’ятдесят дев’ять, — сказав Вільям.