— Так, так, любий сину! Ти говориш, як і годиться шляхтичеві; а проте знай, що українське повстання це гидра — відрубаєш їй голову, а натомісць виростає дві! Будь же обережним і слухайся вельможного пана комисара — він людина досвідчена у військових справах і буде давати тобі раду. Я ж з свого боку не шкодую дати тобі найліпше військо.
— Не треба, батьку, мені багато війська! Що менше буде в мене війська, та більше буде мені слави!
— Віват пану Стефану! Віват завзятому лицареві! — загукали пани по всіх столах, піднімаючи свої келехи з вином.
Старому гетьманові було дуже любо, що син його так говорить і що його так щиро всі вітають. Він зовсім розмяк від вина й з сльозами на очах простяг свій келех до сина.
— Віват, мій любий синку! Я завжди говорив, що ти в мене вдався!
Батько й син поцілувалися.
— Веди ж завтра своє військо, синку! Перейди ліси й степи та зруйнуй запоріжську Січ і винищи до ноги харцизів, що порушують наш спокій: привідця ж їхнього — Хмельницького приведи сюди на заслужене катування й страту.
З цим старий Потоцький допив свій келих і хотів підвестись, але ноги його вже не слухали й він знову важко сів.
Побачивши те, до Потоцького підбіг Калиновський і, всміхаючись, узяв його під руку, щоб підвести.
— Пану Миколі час до ліжка!
Потоцький дуже не любив Калиновського й він, узявши його слова собі за образу, знервовано вирвав свою руку.
— Прошу, пана, доглядати себе та своєї пані, а не мене!
Калиновський враз спалахнув і вхопився за шаблю:
— Як сміє пан зачіпати мою дружину?!
Обидва гетьмани — коронний та польний сварилися по кілька разів на день, і до цього всі вже звикли. Почувши тепер їхню сварку, до Калиновського підбігли Одрживальський та Бігановський і відтягли його на бік, умовляючи пробачити старому, який до того ж на підпитку; Шемберг же та Сапіга підвели тим часом старого Потоцького під руки й повели його до покоїв.
— Заспокоєний Калиновський і всі останні пани посідали знову до столів і взялися кінчати свій бенкет.
— Гей, хлопи! — гукнув молодий Потоцький.
— Тягніть з льохів усе, що там маєте!
Прислужники забігали й по столах знову забряжчали кухлі, а пани знову вітали пана Стефана, подаючи йому тим часом всяких порад:
— Віват, пане Стефане! Щасливий єси: тебе чекає всесвітня слава!
— Найпильніше треба, щоб винищити всіх запорожців, бо, поки вони існують, не буде нам спокійного життя на Україні!
— А хлопам українським треба дати такої кари, щоб вони вже й не згадували про волю!
— Не бійтеся, панове! — голосно відповів Стефан Потоцький. — Мене не треба вчити, як карати хлопів: гостра паля — то їм найліпша наука.
— І схизму всю треба винищити! — почулися голоси. — Нехай сяє єдина свята католицька віра.
З усього зібрання поляків знайшовся тільки один, що йому речі панів про кари й утиски на українців були не до мислі. То був комисар Шемберг. Він незадоволено похитав головою й сказав:
— Нерозумно дратувати українців, коли стоїмо серед України. Треба поводитись з ними по правді з ласкою!
Ці слова викликали в панів цілу бурю протестів.
— Як, з ласкою?! — гукали вони, — от до чого доводить ласка: вже вчора хлоп убив шляхтича! Чи чувано це? Ні, хлопів тільки карами можна залякати й держати у слухняності.
— За що ж убито хорунжого? — спитав зацікавлений Потоцький.
— За те, що він залицявся до молодиці! Його вбив хлоп, чоловік тієї молодиці!
— Яке нахабство! — почулися вигуки здивування. — Йому зробили честь: родовитий шяхтич звернув увагу на його брудну жінку!..
— Маю надію, що хлоп уже сидить на палі? — спитав Потоцький.
— На жаль, ще ні! — обізвався пан Друцький, полковник того полку уланів, що в ньому був хорунжим Квицинський. — Хлоп зразу ж утік! Проте мої улани як найпильніше його шукають, і я маю певну надію, що небагато мине, як ми його четвертуємо або посадим перед замковою брамою на палю на острах усьому Корсуневі.
Потоцький засміявся:
— А цікаво б бачити ту молодицю, — чи варто ж було через неї загинути?
— Нема про що говорити, пане Стефане! — знову озвався Друцький. — Чи розумно ж помірати за хлопку, коли ми можемо мати їх цілі десятки — досить звеліти гайдукам привести.
Довго ще бенкетували пани, поки, де-хто заснув, схилившись до столу, а де-хто, шукаючи постелі, зсунувся під стіл і там розпластався, як рак; ті ж, що були дужчі, порозходилися по своїх покоях, що були тут таки, у замку. Молодий Потоцький був міцніший за багатьох і пересидів мало не всіх, але нарешті підвівся й він, щоб іти до своєї світлиці. Коли він минав двері, до нього наблизився молодий білявий панок Блясь.