Глянувши на мододу козачку, полковник, вражений красою її великих карих очей і зараз уявив собі, що коли б цю молодицю, що була заплакана, стомлена й забруджена, обмити й причепурити, то з нею веселіше було б марнувати в нудному Корсуні дні й ночі.
— Через тебе, молодице, вбито шляхтича й ти повинна вмерти на шибениці! — сказав поважно полковник, сподіваючись, що Пріся зараз впаде навколишки й цілуватиме йому ноги, благаючи милосердя, а він її помилує й тим приверне до себе її серце.
Але Пріся стояла нерухомо, мов би й не чула або не розуміла того, що їй кажуть.
— Що ж ти мовчиш? Може не розумієш по польському? — здивовано спитав полковник.
— Коли я повинна вмерти, — нарешті відповіла Пріся, — то нехай ведуть мене скоріше на страту.
Такої відповіді полковник не сподівався. Та одмова знищувала його заходи й, розсердившись, він справді хотів був наказати, щоб Прісю вели у рівчак окопів і там відтяли їй голову, але глянувши у великі блискучі очі її, що так скрашали ніжне, мов намальоване обличчя молодиці, він зважив, що було б зовсім нерозумно занапастити таку красу, не скориставшись з неї. Проте виявляти свої думки перед Блясем та гайдуками не годилося, й він почав говорити зовсім не те, що мав на думці.
— Ну, коли ти така запекла, що страта тебе не лякає, то виходить, що то тобі не кара. Одведи, пане, Блясю, цю молодицю в комору, що біля моєї пекарні, нехай посидить у коморі, а я тим часом надумаю, яку їй кару призначити.
Тепер Пріся справді впала навколішки з риданням:
— Благаю вас, вельможний пане, не мучте мене, а звеліть скоріше відтяти голову!
— Ні, ми те ще обміркуємо… — відповів полковник. — Ведіть її.
Прісю підняли здолу, провели через кілька кімнат і замкнули в коморі.
За сльозами спочатку Пріся нічого не бачила й ні на що не дивилася, далі ж помітила, що через невелике віконце в комору йшло світло й освітлювало лантухи з борошном і всякі інші харчі, що там переховувалися.
У коморі було далеко ліпше, ніж у льоху, та проте Прісю ще гірше взяв одчай з того, що вона мусить там нидіти, коли думками вона вже полинула на той світ.
Через якийсь час старий гайдук приніс їй обідати, але Пріся не схотіла їсти й, спершись на лантухи з пшоном, нерухомо сиділа в кутку.
Так минув увесь день, увечері ж Друцький повернувся на підпитку з бенкету й звелів привести Прісю до себе.
Старий гайдук, що вже багато років прислужував полковникові, розумів уже, на що пан кличе молодицю й раніше, ніж привести Прісю, примусив її причепуритись.
Коли Прісю привели до Друцького, він сидів на широкій лаві, спіраючись на подушку, підкладену за спину. Махнувши рукою гайдукові, щоб вийшов, він звелів Прісі підійти де себе.
— От що, молодице: дуже ти вродлива й жаль мене бере, коли подумаю, щоб тебе віддати катам. Чи на те ж на світі жіноча краса? Покохай мене, так я тебе, замість того, щоб скарати, любкою своєю зроблю! Панею вберу тебе й на Волинь з собою повезу.
Пріся низько вклонилася.
— Спасибі, вельможний пане, за вашу ласку. Тільки не вільна я вас покохати, бо кохаю свого чоловіка, а двох одноразово серце не кохає…
— На що мені те знати: чи кохаєш ти свого чоловіка, чи ні? Хоч ти його у серці й кохай, а до мене будь ласкавою.
— Не можу цього, пане, бо шлюб чесний я з ним узяла й присягу дала бути вірною йому дружиною…
— Та ти про те забудь! — почав уже хвилюватись полковник. — З ним тобі вже не кохатись. Ти або будеш моєю, або підеш до рук ката!
— То віддавайте до ката, — рішуче відповіла Пріся, — а чоловікові я не зраджу.
Друцький уже чув про пригоду з Потоцьким і поводився з упертою молодицею обережно, проте, речі Прісі дуже його дивували, бо, на думку полковника, такого завзяття можна було сподіватися тільки від паній. Вгамувавши себе, він почав ласкавіше:
— Не розумно говориш ти, молодице! Чому тобі не пожити ще? Ти така молода й хороша. Ти ще зазнаєш зо мною втіхи. Може ти, не ймеш віри, що я тебе покохав…
— Він притяг Прісю за руку, посадив поруч себе.
— От тобі слово гонору, що що я покохав тебе й дуже мені тебе жаль.
Пріся повірила тому, що серце польського пана добре й упала з плачем до його ніг.
— Паночку, голубчику, ріднесенький! Пустіть мене до батька!
Ці слова знову розсердили полковника.
— Ото вже дурниці верзеш ти, молодице! Хіба ти мала дитина, щоб тобі жити з батьком та з матір'ю? Батька й матері тобі вже ніколи не бачити так само, як і свого чоловіка! Я буду тобі й за, батька, й за матір, і за чоловіка!
Він підвів молодицю з долу, посадив біля себе й обхопив рукою за стан. Знесилена тією надією, що на хвилину промайнула й знову заступилася тяжким одчаєм. Пріся не пручалася й тільки колотилася від ридання в обіймах полковника. Це подало сластунові надію. Кров жвавіше забуяла по його напружених жилах, і він міцніше стиснув молоду жінку в своїх обіймах. Але вона враз схаменулась і вислизнула з його рук. Очі її знову зайнялися вогнем завзяття, а постать відбивала рішучість обороняти свою честь, як звір обороняє своє життя.