— Не руште, пане, бо буде й вам те, що було Потоцькому! — крикнула Пріся.
— А що ж саме? — питав Друцький, скочивши з лави й намагаючись знову вхопити Прісю.
— Кусатись буду! — крикнула молодиця, й по погляду її полковник зрозумів, що вона здіснить свою похвальбу…
Страшно розлютований він сів на лаву. Здобич, що, здавалося, була вже в руках, вирвалася.
— Ну, побачим же, хто кого переможе! — крикнув полковник і вдарив у долоні.
Увійшов гайдук.
— Всип їй півсотні різок, а як буде й завтра така вперта, то битиму канчуками.
Пріся впала навколішки.
— Благаю вас, пане, звеліть мене вбити!
— Смерть від тебе не втече! А поки що — буде не по твоєму, а по моєму! — гукнув Друцький.
— Ох ти дурна та нерозумна! — говорив гайдук, ведучи Прісю до комори, — Їй таке щастя сам пан полковник звернув на неї увагу, а вона, бач — недоторку з себе вдає. І мені через тебе клопіт: от бити тебе треба, а що мені з того за втіха?
Він замкнув Прісю в коморі й через деякий час прийшов туди з в'язкою лози. Пріся не змагалася, й гайдукові не довелося її зв'язувати… Вона мовчки, заціпивши зуби, далася на катування…
Проте вона не витримала цієї великої образи й після катування їй впало на думку самій заподіяти собі смерть. Ця думка недовго панувала в душі Прісі — вона зріклася її, страхаючись Божої кари. Молода жінка навіть перехрестилася, маючи саму думку про самогубство за гріх.
За тих часів православні священики були добре освічені, дістаючи виховання в Київській академії, вважаючи ж на утиск з боку поляків, вони ближче горнулися до своєї парафії, єдналися з простим людом і навчали його на добре життя. Пріся пам'ятала навчання пан-отця, що хто прийме муку на землі та помре за правду, той добуде собі світле й радісне життя після смерти біля престолу Божого. І вона не хотіла, втративши щастя на землі, втратити його й на тім світі.
Далі в голові молодої козачки пробігла думка, щоб заподіяти собі каліцтво. Вона знала, що коли б стала бридка на виду, то до неї не чеплялися б польські пани, й, або випустили б її з неволі, або вже стяли б голову відразу. Через те Пріся спинилася, було, на цій думці й навіть почала вигадувати, як би стати огидливою: чи розрізати собі на двоє губу, чи ніс укоротити, чи виколоти око… Тут їй згадалося, що пан-отець навчав: «якщо через око ти до гріха йдеш, то видери око». Вона стала певна, що виколоти собі око не тільки не було б гріхом, а, навпаки, було б угодним богові ділом, бо на очі її все й задивляються пани.
Молода жінка стала на тому, щоб виколоти собі око, але разом з цією думкою її оповила тяжка нудьга.
Стати огидною на виду, — думала вона — це-ж гірше, ніж умерти… А що, як її не замордують, випустять… що-ж тоді без ока? Тоді ж я буду немила й Микиті…
Страх бути огидною любому чоловікові спинив молоду жінку, й вона на якийсь час зріклася свойого заміру.
Два дні не водили Прісю до покоїв, на третій же день привели знову.
— Ну, молодице… — сказав Друцький — сидячи, як і той раз на подушках: — Надумала? Сідай сюди до мене.
Пріся стояла, мов закаменіла. Друцький устав, наблизившись і взяв її за плече.
— Годі тобі мордуватись та муки собі по дурному задавати… прихились до мене.
Пріся відхилилась від його рук.
— Веліть пане, вести мене на страту!..
— А, ти знову своє!.. — відскочив від неї полковник. — Ще тебе не навчили!
Він ударив у долоні і, як і той раз, у покій увійшов гайдук.
— Всип їй знову півсотні та дошкульніще, бо не навчаєтъся, як панів шанувати.
Знову Прісю катували, й так пішло мало не щодня… Прісю водили до покоїв Друцького й зараз же виводили на катування, бо вона рішуче відхиляла його залицяння.
Так минуло більше трьох тижнів — важких і довгих для Прісі, як три віки. Вона змарніла: на виду, охляла й пожовкла, а великі, темні очі її глибоко пірнули під брови, тільки вогонь, що завжди світився в тих очах, не погасав, а світив ще яснішим промінням… Коли б польський пан вперше побачив Прію в такому стані він не поквапився б на неї, тепер же він уже завзявся перемогти вперту молодицю й бути її володарем, хоч на один день, а тоді поглумившись над нею, прогнати її геть з свого двору.