Нарешті Друцький надумав, що вся Прісіна впертість — через надію знову зустрітися з чоловіком, і, щоб знищити цю надію, він рішив обдурити її тим, що, Микиту вже піймано й замордовано на смерть, а щоб більш упевнити її в тому, підмовив і гайдука ствердити його вигадку.
За такою метою Друцький одного вечора знову прикликав до себе Прісю.
— Що, молодице, знову ні!
— І довіку ні!
— Ну, скажи, за для кого-ж ти себе бережеш? Кому-ж ти вірна, коли твого харциза-чоловіка вже мої гусари впіймали й сьогодні вранці його четвертовано?
Крик одчаю вибився з грудей Прісі, й вона з риданням впала навколішки.
Друцький дав їй трохи прийти до тямки й тоді почав знову:
— Отже ж обміркуй тепер, чи варто тобі бути такою впертою?
Пріся довго не мала сили говорити, але врешті опанувала собою:
— Як Бог судив моєму чоловікові вмерти, то й мені нема нащо жити. Найбільше моє бажання — скоріше з ним з'єднатися на тім світі, а вмру я вірною йому. Завдайте мені скоріше смерть.
— За твою впертість не зроблю того!..
— З серцем сказав Друцький і знову велів гайдукові катувати нещасну жінку.
Минув уже місяць, як Стефан Потоцький пішов з частиною польського війська ловити Хмельницького, а звісток від нього досі не було. У Корсунь до Потоцького доходили тільки вісти про те, що на лівобічній Україні неспокійно, що по маєтках польських панів раз-у-раз виникають розрухи, але такі розрухи за останніх двадцять років були явищем звичайним і нікого не турбували, бо польське військо хутко їх приборкувало.
Військо коронного гетьмана що-далі збільшувалося, бо з Волині й з Поділля підходили пани з своїми надвірними хоругвами, й у Корсуні мало не щодня справляли бенкету з приводу зустрічі нових товаришів по зброї. От і сьогодні в замку був великий бенкет, бо прибув родовитий пан і великий багатир, власник міста Корця на Волині, і привів з собою більше як півтори тисячі кінного війська, а слідом за вельможою прибув великий його обоз з харчами, винами й усяким панським добром та коштовним срібним посудом.
У Корсуні Корецький хотів показати всім панам, що багатішого за нього магната немає в усій Річі Посполитій, і з цією метою, розташувавшись трохи після походу, справив всій шляхті такий бучний бенкет, що такого, справді, ще ніхто не бачив.
У найбільшій світлиці замку стояло шість великих столів, застелених сріблом гаптованими настільниками й обставлених срібним посудом, а навколо тих столів було повно панів. За середнім столом, разом з господарем, сиділи найпочесніші гості: коронний та польний гетьмани й усі полковники.
Сіли до столів у південь, а тепер уже сонце хилилося на захід, але господар ще не пускав гостей вставати. Кухарі все приносили нові та нові страви, а гайдуки все наливали по келехах інші вина й меди скільки тут за пів дня було випито вина та меду, того вже ніхто-б не полічив. Сам господар Корецький, як і всі гості, був уже добряче на підпитку й почав уже трохи забувати обережність та чемність.
— Не розумію, — говорив він, — нащо король примусив мене сюди йти. Адже ніякого ворога тут немає! Я гадаю так, що відпочивши, можна буде й додому вертатись.
Почувши те Калиновський засміявся:
— Чи не за панією вже пан занудьгувавсь, що так поспішає дому? Нехай пан не тужить: тут на Україні чимало є прехороших дівчат та молодиць.
— На жарт Корецький відповів жартом:
— О, я знаю, пан польовий гетьман дуже упадливий до хлопок, але я непоганю себе з схизматичками!
— Ну, то ми викличемо панові з Київа шляхтянку!
— Годі, пане гетьмане, жартувати, відповів Корецький, — Я кажу, що рушити таке військо, як я рушив, чогось коштує. Нащо ж примушувати нас на такі втрати без пуття? Адже напевно пан Стефан розігнав усіх харцизів-лугарів та запорожців і Січ Запорожську зруйнував. Та воно й не диво: хіба проти такої наволочі збірати таке славне та велике військо, як тут зібралося? На бунтарів досить було послати дві хоругви з канчуками.
— А пан бився вже коли-небудь з козаками? — з посміхом спитав Калиновський.
— Ні, мені не доводилося соромити з таким ворогом своє лицарство! А хіба з ними треба битись? Їх треба бити… от, і все!
— Це й видно, — сказав Калиновський, — що панові не доводилося битися з козаками, а мені так доводилося, і через те я не спокійний, що від пана Стефана досі немає жадної звістки.
Останні слова Калиновського почув коронний гетьман Потоцький, і вони здалися йому образою для сина.
— Даремне пан польний гетьман, — сказав він, — турбується про чужі справи. Мій син знає, що робить. Він, певно, не тільки зруйнував Січ, але хоче викорінити всі кубла запорожські по островах Дніпрових та по Дикому Полі.