Під ту добу до світлиці увійшов Блясь, що був на варті біля брами. Блідий і схвильований він несміливо наблизивсь до Потоцького й, коли той звернув на нього увагу, проказав:
— Прошу ясновельможного пана пробачити: прибув жовнір з війська вельможного пана Стефана…
— Простий жовнір? — здивовано підвів рясні брови Потоцький. А де ж лист до мене від пана Стефана?
— Він не має листа, ясновельможний!
— Не має? — гнівно скрикнув Потоцький. — Так то якесь ледащо, а не посланець. Нехай підожде.
— А що жовнір каже? — спитав Калиновський.
Блясь вагався, що сказати, й якийсь час стояв засмучений.
— Він таке верзе, що я боюсь й переказувати…
— Що? Що таке? — почулося з усіх боків.
— Ясновельможний гетьмане! — звернувся Блясь знову до Потоцького. — Дозволь привести жовніра перед твої очі. Мені він певно розказав брехливі звістки, тобі ж не посміє сказати неправду…
Поміж панами пішов гомін.
— Що таке сталося? Які такі вісті, що їх неможливо переказувати? Утік Хмельницький? Не знайшли його?
— Покликать! — звелів Потоцький.
Через хвилину хорунжий привів і поставив перед очі гетьмана вбраного по українському парубка. Він був укритий курявою, а з драних його чобіт виглядали змуляні в крові пальці.
— Який же це жовнір? — здивовано й з посміхом питали пани.
Парубок упав навколішки й поцілував край одежи Потоцького.
— Ясновельможний гетьмане! Не звели мене катувати за лихі вісті, що почуєш — я не винен, що мушу таке говорити…
— Скоріше, собаче бидло! — гримнув Потоцький і хотів ударити парубка передом чобота, але спинився.
— Я жовнір з полку пана Сапіги… — казав, запинаючись, наляканий жовнір. — Я врятувався тільки через те, що передягся в одежу вбитого козака!..
— А, так ти втік з бойовища?! На шибеницю лайдака! — знову гримнув старий гетьман.
Жовнір поклонився в ноги.
— Нехай мене пан Бог покарає, коли я брешу. Я бився під час всього бойовища, але реєстрові козаки нам зрадили, драгуни теж перейшли на бік Хмельницького… Татари й козаки оточили нас під Жовтими Водами, мов сарана… Ми три дні билися, але не стало сили…
Потоцький і де-хто з панів посхоплювалися з стільців, і, сперши дух, прислухалися до кожного слова жовніра.
— Де-ж військо? Де мій син? — приголомшений звістками грізно питав Потоцький.
— Військо все загинуло, а вельможний син твій впав поранений і або вмер, або дістався в полон…
— А щоб тобі язик відсох за твої вісті… - скрикнув Потоцький і, вдаривши себе рукою по чолі важко сів у крісло. Пани зблідли на виду. Хміль одлетів від усіх і по столах пішло таємне жахливе шопотіння. Скілька хвилин ніхто не знав з чого почати. Нарешті Корецький першим перебив мовчанку, звернувшись до, Потоцького:
— Нащо пан гетьман слухає цього хлопа, коли він, очевидячки, або божевільний, або стообреха. Побачивши козаків, він утік, як останній страхополох і, щоб виправдати себе, наплів тут такого, що й купи не держиться.
— Що всі схизматики нам зрадили, це цілком можливе, — обізвався Калиновський.
— Вони всі пеклом на нас дихають!
— А хоч би й так? — перебив Корецький.
— Так у пана ж Стефана, ви казали, десять тисяч війська польського, а де ж воно? У нього десять гармат, а де ж вони?
— Гармати відразу в нас козаки відібрали, а військо все посічене й побрано в полон… — озвався жовнір.
— Цить проклятий! — гукнув Потоцький, і вдарив таки жовніра чоботом. — Невже мій син у бранцях? О Пречиста Діво: невже те може бути?..
— Та ні, пане Миколо! — знову доводив Корецький Потоцькому, — Сам обміркуй: у пана Стефана, опріч драгунів, дві тисячі вершників та стільки ж коней, а в усіх шляхтичів коні добрі… І от з тих тисяч ніхто не врятувався верхи на коні, а цей жовнір утік пішки… Ну, чи можливо ж йняти йому віри? Чи й жовнір ще він? Може він козак і його підіслав Хмельницький, щоб збентежити наше військо. Його треба допитати.
— Розв'язати йому язика! — гукнув Потоцький, неначе зрадівши, що є над ким показати свою владу.
Жовнір підняв руки вгору.
— Бог свідок, що правду кажу!.. Йому не дали скінчити й, вивівши з світлиці, повели на катування.
Промова Корецького всіх підбадьорила. Всім хотілось, щоб те, що говорив жовнір було неправдою, і пани тепер упевняли один одного й самих себе, що підісланий хлоп все наплів, щоб збаламутити поляків.