— Слава тобі, Господи! — ти живий над силу проказала хвора. — Думала, помер уже, або ляхи вбили!
— А Пріся ж де? Микита де? — питав Цимбалюк з нудьгою в серці, бо розумів, що коли б вони були тут, то не лежала б мати в хаті безпорадною.
Хвора не мала сили відповідати й просила пити, бо лежала, не пивши, вже два дні. Випивши води, вона розказала про все, що сталося після виїзду чоловіка з Корсуня, й про знущання, яке вчинили над нею поляки. Данило слухав жінку, не перепиняючи й заспокоював її, коли вона дуже хвилювалась.
— Він здавався спокійним, і тільки зморшки що все дужче напружувалися на його високому чолі, та тихий стогін, що вибивався з його грудей, виявляли, яку муку приймав старий козак, слухаючи оповідання своєї жінки.
Коли Ганна доказала до останнього дня й знесилено заплющила очі, Цимбалюк наблизився до покуття, перехрестився на образи й голосно проказав:
— Прости мені, Милосердний Боже, що я сорок років служив ворогам нашим, ляхам: бився за них з рідними братами, низовими козаками, й допомагав ворогам гнітити люд наш посполитий — український! Нехай не буду я козаком, не побачу більше рідної дитини, нехай не прийме мене земля й викине з домовини на поталу звірю, коли пошкодую своє життя, щоб помститися на ляхах за всі їхні кривди!
Заспокоївши Ганну на тому, що дійде до самого коронного гетьмана й таки одшукає Прісю, він пішов покликати бабу знахарку.
Заглянувши по дорозі до де-кого з приятелів, Цимбалюк довідався, що ввесь Корсунь був набитий польським військом і що нікого з української молоді по хатах немає, бо всі парубки повтікали в ліс, а далі почали тікати туди й дівчата, яким пощастило уникнути польських рук, а багато дівчат та молодиць терпить ганьбу й знущання від польської шляхти в замку.
— Привівши до Ганни знахарку, Цимбалюк зразу ж пішов до замку й потрапив туди саме під той час, коли з під Жовтих Вод прибіг жовнір-недобиток і біля брами розповідав цілому натовпові драгунів та жовнірів про загибель польського війська Стефана Потоцького.
Натовп, дивуючись, слухав те оповідання, не знаючи ще, чи вірити тому, що говорив утікач, чи не вірити.
Прилучившись до натовпу, Данило пильно прислухався до розмови.
— Так реєстрові козаки, кажеш, перейшли на бік Хмельницького? — спитав він оповідача, дослухавши його оповідання.
— Кажу ж, що перейшли… І навіть шляхтич, полковник Кричевський, передався ворогам.
— І драгуни, кажеш, передалися? — спитав один з драгунів.
— І драгуни передалися. Всі, як єсть, схизматики прилучилися до козаків, покинувши нас, поляків самих… Ну, там і сила була. З козаками ж, ще й татари!..
У цю добу з-під брами вийшов Блясь, що був тут біля варти, й, почувши про втікача, зараз повів його до коронного гетьмана. Разом з ними хотів увійти під браму й Цимбалюк, але хорунжий рішуче спинив його.
— Куди козак? Гей, вартові, назад його!
— Мені до коронного гетьмана… — обізвався Цимбалюк.
— Про що? Яка справа?
— Дочку шукаю. Гусари в замок узяли.
— Геть к бісам! — крикнув шляхтич. — Буде гетьман шукати твою дочку! Не бійся, як стане непотрібна, так випустять!
— Нема чого глузувати, пане хорунжий! — сказав Цимбалюк суворо. — Я козак, відомий ясновельможному гетьманові. Мені пильно треба до нього!
— Назад кажу! Гетьман тепер на бенкеті! Ніколи йому з тобою балакати.
— Ні, я мушу його бачити! — завзявся Данило.
— Гей, вартові! — гукнув Блясь — Викиньте його за браму, та надавайте добре, щоб не сперечався!
Вартові вхопили Цимбалюка, але, поважаючи його старість, не били, а тільки відвели геть від брами. Обурений і сумний вернувся Цимбалюк до хати та й там застав не радість: знахарка сказала, що хвороба сталася Ганні через ляхівське катування, а чи видужає вона, чи ні, то вже як Бог дасть. Виходячи, вона похвалилася зварити й принести якогось зілля, щоб напувати хвору, та, з тим і пішла.
Сумно минала ніч. Хвора в сні кидалася, марила й голосно верзла щось без пам'яти. Данило що-разу вставав до неї, не маючи змоги заснути. Аж ранком хвора неначе заснула спокійніше, проте Данило вже не міг спати й, убравшись, пішов знову до замку з надією доступитись таки до коронного гетьмана. Біля замку він застав метушню. Під брамою що-раз сновигали шляхтичі, виїздили вершники й усі кудись поспішалися, а через кілька хвилин по всьому Корсуні засурміли в сурми, щоб військо лаштувалося до походу.
На всі прохання Цимбалюка пустити його до замку, вартові одмовляли, що заборонено; шляхтичі-ж, почувши вчора від утікача про зраду реєстрових козаків під Жовтими Водами, поглядали на нього непевними очима.