— Це я навмисне зробила, пане, щоб уже вас до мене не вабило.
Друцький не мав сили дивитись на Прісю: її погляди били його, мов батоги катів. У душі його заворушилося сумління — молода жінка знищила свою вроду через нього, а що ж може бути дорожчого жінці за її вроду?
— Запнись! — сказав він і, хвилюючись, почав ходити по горниці. Йому стало соромно самого себе. Скілька хвилин обоє мовчали, нарешті він спинився й сказав:
— За твою вірність чоловікові, молодице, я дарую тобі життя й волю. Чоловік твій, певно, живий. А що ніби його четвертовано, я сказав тобі неправдиво.
Ці слова поляка знову перевернули змучену Прісіну душу. З одного боку надія на те, що Микита живий, освітила її промінням радости, а з другого страх стати йому на очі такою огидливою, розривав її душу надвоє, бідна жінка з одчаю впала навколішки.
— Пане, пане!.. Що ж ви зо мною зробили?! Буду ж я тепер нелюба моєму чоловікові! Коли б була знала, що він живий, була б краще я терпіла ваше катування до загину, а не зробила б собі каліцтва.
— Тепер і мені тебе шкода, молодице! — сказав Друцький. — Чи гадав же я, що знайду у хлопки таку думу й таку волю?
Він плеснув у долоні. Увійшов гайдук. — Одведи молодицю за браму!
— А як накажете, вельможний пане… — спитав гайдук. — чи повісити її, чи голову стяти?
— Ось я тобі самому, — скрикнув полковник у запалі, - звелю голову стяти за те, що не доглянув молодицю! Щоб і волос з голови її не впав, бо таких жінок небагато є на світі. Одведи її за браму й пусти йти додому.
Пріся пішла за гайдуком і вийшла на двір замку на свіже повітря, що його так давно вона не почувала. Ніч була хмарна й Прісю вразило, що на заході хмари були червоні.
— Мабудь пожежа в Стебліві, — подумала Пріся й, поспішаючись, вийшла за браму.
З майдану вона побачила, що й над Россю в Корсуні вибухнуло полум'я, й крізь віти тополів можна було розглядіти. що зайнялися хати.
Пріся прискорила ходу. На майдані вона побачила багато польського війська. Вулицями ж була страшенна метушня. З боку Росі сунули купами піші й конні поляки, гонючи поперед себе товар і всяку живність. Жовніри гнали вози, навантажені всяким скарбом. У повітрі стояв несамовитий галас: репетували люди, ревла худоба, герготала перелякана серед ночі птиця. Скрипіли вози, вили собаки… і не встигла Пріся схаменутись, як Корсунь зайнявся з усіх боків. Злякана, думаючи, що набігли татари, молодиця хвилину вагалася, купи бігти, але пригадавши, що мати, мабуть, сама в хаті, вона кинулася вулицею додому. Пріся бігла, обминаючи вози й ватаги жовнірів, не чуючи під собою землі. Один вершник, мабуть, у жарт ударив її нагаєм, але вона не спинилася й бігла далі, обережніше обминаючи вершників. Тільки, коли з однієї хати виліз чоловік і, скрівавлений, упав їй під ноги, скрикнувши «зарізали ляхи», Пріся зрозуміла, що грабунок чинили не татари, а поляки.
До хати Цимбалюків від замку було далеченько, й поки Пріся добігла до неї, вулицею займалися одна по одній хати, повітки, клуні й скирти сіна та соломи. Небо стало червоне, як жар. Від величезного полум'я схопився вихор: розносив обхоплену полум'ям солому по всьому Корсуні. Дихати ставало важко, бо повітря розпеклося. Жах обхопив Прісю: їй здавалося, що настав Страшний Суд Божий.
У нестямі вона добігла до рідної хати саме тоді, коли та займалася. Ще на її очах ті самі улани, що жили в них, розпалювали клоччя й кидали на стріху.
— Що ви робите? Чи ви ж люди? — скрикнула Пріся і, не спиняючись, кинулася до своєї світлиці. Там було темно й тільки при сяйві пожежі, що світило в вікно, вона побачила батька, що стояв біля матері й намагався підняти її з ліжка.
— Матінко! Тату! — скрикнула Пріся й припала на ліжко до матері. Данило пізнав голос своєї дочки й перехрестився з подякою до Бога, що повернув йому улюблену дитину.
— Устань, доню! — сказав він. — Та допоможи мені винести матір з хати. Вона без пам'яти й, мабуть, довго не проживе. Швидче, Прісю… швидче, бо стріха вже горить.
— За що ж вони нас, тату? За що?.. — з риданням питала Пріся.
— Це не вони, дочко! Це Бог їхніми руками карає козацький Корсунь за те, що ми, реєстрові козаки, забули неньку-Україну та вірно служили польському королеві.
Батько й дочка поклали непритомну матір на рядно й понесли з хати. У дворі вже не було нікого й полум'я вільно шугало там по повітрю від хати до повіток, а від повіток до клуні. На велику силу, обпалені гарячим повітрям, старий козак з дочкою донесли матір до садочку й там поклали під тією самою яблунею, що під нею колись Пріся з Микитою слухали соловейків…