Никифор випростався, втер пiт iз чола i безпорадно озирнувся навколо. Погляд його впав на одiж.
- Еврика! - вигукнув юнак, виходячи з води.
Узяв штани, позав'язував вузлом холошi - чом не рибальська снасть? Але навiть нею впiймав здобич не одразу: срiбнобокi карасi ухитрялися втiкати разом з водою. Але тепер перевага в грi була явно на його боцi. За пiвгодини вiн мав з десяток важкеньких карасiв.
Ну, гаразд, мiркував Никифор, риба є, але ж не їстимеш її сирою! Треба б пiдсмажити. Тiльки як видобувала вогонь первiсна людина? Тертям сухих паличок? Ну, в лiсi це не проблема...
Назбирав оберемок сухого ломаччя i розташувався на морiжку. Вибрав двi гладенькi гiлки, виламав цурупалки i почав добувати вогонь. Довший цурупалок, налягаючи грудьми, обiпер об землю, а коротким почав швидко i з притиском терти. Довго тер, пальцi добре нагрiлися, але жаданий вогонь не з'являвся. Скоро колiна йому занiмiли, руки потерпли, а вогонь вперто не хотiв показуватися. Стомившись, Никифор лiг горiлиць i бездумно дивився в небо. Потiм знову взявся видобувати вогонь, але вже iншим способом. Один цурупалок розчахнув, а другий, застругавши, поставив сторч i почав крутити долонями. В жолобку, де ввiрчувався кiнець палички, скоро почало тлiти, вже нiздрi вловлювали запах димку, але доводилося раз у раз перехоплюватися долонями, i за цю коротку паузу тепло встигало розвiятись, не дiйшовши критичної точки. Еге, думав Никифор, витираючи пiт, тут тобi не електронiка, тут м'язи мусять спрацювати максимально точно.
Крутив годину, не менше, поки в жолобку не затемнiлося i звiдти не знялася синя ниточка диму. Сталося чудо: зблиснув вогонь!
- О Живий Вогонь предкiв! - молитовно склавши руки, вигукнув на радощах Никифор. - Слава тобi, могутнiй i добрий!
Побачивши, що полум'я ось-ось охопить усi дрова, схопився i побiг до кущiв - треба пiдкинути сирих. На бiгу помiтив у травi руду спинку якогось звiрка, що метнувся прiч вiд озерця. Никифор повернув туди - о, який удар долi!- в ямцi, куди вiн поклав свою здобич, не було жодного карасика, валялися тiльки кружальця луски та один недоїдений хвостик. Беспорадно озирнувся, узяв свої мокрi штани iз зав'язаними холошами, потримав їх, роздумуючи, i побрiв до багаття.
"Та вернися до кнопок!" - нiби шепнув йому хтось на вухо.
- Нi, я мушу... мушу довести гру до кiнця! Не вийшло з мене Рибалки, стану Збирачем!
Десь у глибинi його свiдомостi вже виникало поки що невиразне, безформне: "А таки ж доведеться..." Але то був лише несмiливий натяк, розпливчата тiнь. Никифор попростував у гущавину, приглядаючись до кущiв i дерев. Незабаром натрапив на яблуньку - вийшла на галявину та й стала у травi. Яблука дрiбнi, терпкi i кислi-прекислi, але вiн хрумав їх жадiбно, аж поки не набив оскоми на зубах. Тут же неподалiк натрапив на невисокi кущi, обсипанi синювато-чорними ягодами. Легенько зiрвав одну ягiдку, стер пальцями сивуватий налiт i не без побоювання вкинув у рот. Смачно, дуже смачно. Пiсля кисличок цi ягоди здавалися справжнiм делiкатесом.
Об'ївши кiлька кущiв, Никифор вийшов на осоння, лiг у травi i блаженно потягнувся. Настроєний на фiлософський лад, вiн думав про стосунки Людини й Природи, намагаючись визначити своє мiсце у Великому Кругообiгу Матерiї.
Х
День для Вiри минув у сумнiвах; шукати чи не шукати Никифора? Лелiяла малесеньку, як сонячний зайчик, надiю: може, вiн таки обiзветься? Та минала година за годиною, тiнi довшали, росли, а разом з ними росла i її тривога. А що, коли раптовий вибух меланхолiї штовхнув його на нерозсудливий, непоправний вчинок?
Почала хапливо збиратися. Коли все необхiдне було покладено у невеличкi, але мiсткi гнiзда лiтального апарата, вона довго сидiла бiля бортового приймача, намагаючись зафiксувати сигнали радiомаяка "Електрона". Серед трiскотняви i шуму в ефiрi не так-то й легко було це зробити. Вiра настроювала апарат, прикусивши нижню губу. Нетерплячi пальцi крутили тумблери, мабуть, занадто нервово, бо з мiкрофона раз у раз проривалося:
- Це остаточно: лечу на супутник! (Тривожно-веселий голос дiвчини).
- Передумай, не поспiшай... (Хлопець, благаючи).
- Найкращий санаторiй, люба, в цирку Платона. Можна...
- Що за вiдпочинок пiд пластиковим небом?
Подiбнi розмови дратували Вiру, вона подумала: чи не звернутися до зонального iнформацiйного центру? Там одразу можна одержати координати "Електрона"...
Раптом крiзь хаос звукiв прорвалося так довго очiкуване i тому таке хвилююче попискування. На осцилографi затремтiв блакитний вiзерунок: ну, звичайно, це голос "Електрона"! Та в монотонних автоматичних сигналах Вiрi вчувалося щось тривожне, вона, не гаючи й секунди, шугнула у вечiрнє небо i спрямувала апарат iуди, звiдки долинало оте щебетання. Вiра взяла максимальну швидкiсть, апарат летiв майже беззвучно, але вiдчувалася легенька вiбрацiя. Десь через годину зовсiм стемнiло, по тому, що внизу зникли вогнi, Вiра здогадалася: то вже потяглися лiси. Сплески на екранчику осцилографа зменшувалися, згортались i нарештi зосередились у самiсiнькому центрi - зелена пульсуюча плямочка. Отже, можна йти на посадку, вiдшукуваний об'єкт у радiусi п'ятдесяти чи сiмдесяти метрiв.
Чим нижче спускався Вiрин апарат, тим густiшала темрява, а коли сiв, обламуючи гiлля, їй здалося, що вона опустилася на дно якоїсь океанiчної западини - в iлюмiнаторах було абсолютно чорно. Що робити? Де шукати Ника? Вийшла з апарата, але навiть кроку вiд нього ступнути не наважилась. Постояла, тримаючись за пруг люка, напружуючи слух. Глухо i... страшно. Чорнi очi темряви немигаюче втупились на неї з усiх бокiв, щось кугукнуло, зашелестiло, тишу проколов тонесенький трiск. Невже щось крадеться до неї? Вiру охопив страх. Кров почала холонути в жилах, здавило груди. Зiщулившись, вскочила в кабiну, ввiмкнула свiтло, навiщось поправила зачiску, торкаючи волосся розчепiреними пальцями. Зиркнула в дзеркало - ах, яке блiде обличчя! I чого їй так боятися? Ввiмкнула приймач - музика заповнила кабiну, i це поступово заспокоїло її. Подумала: чи не вiдсунути люк? Може б, Никифор почув...
Умостилася зручнiше на сидiннi, пiдклала пiд голову долоню i заплющила очi. Наче й не спала, а вже iлюмiнатори налилися блакиттю, з темряви почали виступати дерева, кущi. Звичайний собi лiс i нiчого страшного!
Найперше поклала собi знайти "Електрон", може, Никифор у ньому ще спить. Пробираючись у заростях, Вiра вже через кiлька хвилин помiтила вiддалiк червонясту кулю, схожу на велетенську недостиглу ягоду.
- Агов! Никифоре!
Натрапила на залишки багаття, постояла коло озерця. Куди ж подався Ник? Брела, озираючись на всi боки, прислухаючись до шурхотiв, потрiскування, шелесту. Вiдводила вбiк гiлки, щоб не порвати свого синього костюма, що так гарно облягав її тiло. Ось i прим'ята трава на галявинi, ну, ясно ж, вiн тут лежав, упертюх отакий!
- Ники-фо-ре-е!
Лiс кiлька разiв повторив її вигук та й замовк.
Ледь помiтна стежина повела Вiру понад узлiссям, попiд живою стiною лип, вершини яких вже черкнулися сонячної рожевостi. Дерева нiби засвiчувалися згори, краплi роси там i сям спалахували, як мiнiатюрнi сонця, бризкали рубiновими, фiолетовими зблисками. Тисячi вiдтiнкiв свiтла вигравали довкола, дiвчина посмiхалася вiд утiхи, вiд щастя, що переповнювало її. О Природо, якою ж невимовною красою ти сяєш!
...Никифор лежав скорчившись на лiвому боцi i пiдпливав кров'ю. Права рука оголена, кров запеклася на глибоких подряпинах. Велика рана зяяла на нозi нижче колiна. Запухле, червоно-сизе обличчя, очей не видно.
- Ник! Ник! - Вiра притулила вухо до його грудей.
Затим збiгала до свого апарата по аптечну сумку. Почала хапливо обробляти рану обезболюючим розчином, сяк-так перев'язала, бо пальцi тремтiли, адже їй нiколи не доводилося подавати медичну допомогу.
- Я ж передчувала: трапиться...
- Це нiчого... - прошепотiв Никифор, ледве ворушачи розпухлими губами.