Никифор довгенько марудився iз такими мiркуваннями, хотiв хоч перед собою, перед своїм сумлiнням виправдатися. Та хiба себе обдуриш? З глибини свiдомостi, хоч як її не глуши, виринала думка: вчинив замах на честь дiвчини - хiба це не тяжкий злочин? "А вона таки оригiнальна, незвичайна дiвчина. Ех, не стримався, вiдпустив гальма. А тепер втратив назавжди... А побачить вона мене на екранi, зганьбленого, приниженого, жалюгiдного, що подумає? Яке почуття в неї з'явиться? Презирство, огида. Нi, нi, хай що завгодно, тiльки не це! Я доведу, що... I їй, i всiм доведу..."
I сам не знав, що саме доведе - чи своє почуття до Клари, чи просто впертiсть. Колись, хоча б у двадцятому столiттi, злочинцiв iзолювали (важко навiть уявити!), замикали в спецiальних примiщеннях. Брр... Добре, що вiн родився не в тi часи. А може, й недобре... Неяснi образи напливали, снувалися, обволiкали, як павутина, i в якийсь момент Никифор вiдчув, що похитується на спинi волохатої тварини - тепло i м'яко, але куди вiн їде? I, виявляється, сидить вiн передом назад, опирається долонями об широкий круп тварини. Поглянувши через плече, побачив довгу морду i велике око; морда кивала вгору-вниз, спина похитувалась, i вiн зовсiм не дивувався, що в такий спосiб кудись їде в надвечiр'ї. Ворухнув рукою i вiдчув щось тверде пiдлокiтник сидiння. Прочумався, але деякий час його не покидало вiдчуття теплої спини тварини. Так, вiн бачив подiбних тварин у фiльмах, на картинах, але живих ще не доводилося. Дивина!
Никифор торкнув кнопку на пiдлокiтнику, i сидiння плавно пiднялося. Тепер мiг дивитися в iлюмiнатор, Але краси вечора не помiчав - нi яскравих зiрок, нi пiдсвiчених мiсяцем хмар, нi розсипищ вогнiв унизу. Навiть велетенський штучний супутник, що саме виткнувся з-за обрiю - бiле колесо з чотирма спицями, - не милував йому ока. Тiльки й подумав: там же Глiб, з яким разом вiдбували практику на Мiсяцi. О, як легко дихалося там, в штучнiй оптимальнiй атмосферi! Може, викликати Глiба?
Рука сама потяглася до шифрiв екрана зв'язку. Ну, звичайно, викликати!
Обличчя друга на екранi якесь розгублене, навiть похмуре.
- Вiтаю, Глiбе! - якомога бадьорiшим тоном звернувся Никифор.
Товаришевi очi, завжди веселi й привiтнi, повнилися досадою.
- А з чим тебе вiтати? - пiсля секунди мовчання обiзвався Глiб. - Коли станеш перед очима комуни?
В голосi чувся холодок i вiдчуженiсть. Нi на яке спiвчуття нiчого й сподiватися.
- Я ще не думав про це. - Никифор спохмурнiв.
- А цього не можна вiдкладати! - i Глiб одразу ж вимкнувся; його обличчя розтануло на екранi, неначе було з тонюсiнької криги. Бач, який друг...
Деякий час Никифор сидiв зосереджений, пiдперши рукою пiдборiддя, дивився в iлюмiнатор i нiчого не бачив. Нарештi ввiмкнув рушiя - надумав побувати на Островi Музики i Розваг, за якусь там сотню кiлометрiв. Наперед смакував задоволення: отам можна поправити настрiй, забути про все. Найрiзноманiтнiшi .видовища, концертнi програми, просто вiдпочинок на лонi природи...
З неба Острiв здавався свiтляною мозаїкою, кинутою в рiчку. Никифоровi важко було позбутися вiдчуття, що Острiв плине за водою - навколо мерехтiли освiтленi хвилi.
Iшов попiд густими високими деревами, прислухався до гомону, смiху, що лунали звiдусiль, i поволi заспокоювався. Вже не думав про Клару, Глiба, неприємний осадок в душi поволi змивався новими враженнями, виникав зовсiм iнший настрiй. Здалеку долинала симфонiчна музика, i вiн попрямував туди.
Зал свiтлової музики обрамлений зеленню, в центрi якого розташовано прихований за величезним красивим екраном цiлий свiтломузичний агрегат. Свiтловi потоки, що супроводять звук, з'являються не лише на екранi, а й на живоплотi навколо, на капроновiй павутинi над головою, i ти опиняєшся всерединi цього дивовижного потоку, вiн пiдхоплює тебе й несе в казковий, фантастичний свiт...
Тiльки-но Никифор зайшов, не встиг навiть сiсти на вiльне мiсце, як музика замовкла, свiтло перестало вигравати. Присутнi заворушились, загомонiли, осудливо зиркаючи на нього. Никифор з досадою обернувся i вийшов. Через секунду-другу музика зазвучала знову, але вертатися йому вже не хотiлося. Вирiшив зайти в кiнотеатр "Вiкно в минуле" - подивитися котрийсь iз стародавнiх реставрованих фiльмiв. Чомусь кортiло побачити людей на конях, може, через той сон...
Пройшов повз архаїчну колонаду, але як тiльки ступив у напiвтемряву величезного залу, фiльмовий апарат зупинився. I треба ж було - на екранi саме мчав вершник, припавши до гриви, кiнь одiрвався вiд землi та так i повис у повiтрi. Стенувши плечима, Никифор вийшов iз залу. Це вже чортзна-що - його буквально переслiдують невдачi!
Коли вiн заглянув до Театру Роботiв (там завжди йшли веселi комедiї), вистава також припинилася. Симфонiя, фiльм, спектакль... Та його ж бойкотують! А що, як знову пройти це коло? Вдруге навiдатись до амфiтеатру, заглянути у "Вiкно"? Але вiдкинув цей намiр. Хлоп'яцтво! Громадський бойкот - не жарти. З усього видно; ситуацiя ускладнюється з кожною годиною. Чи ти ба!..
Тримаючись у тiнi дерев, пробирався до ангарiв. Пiймав себе на тому, що сам сторониться людей, уникає зустрiчi з ними, ховається. Почуття самотностi, виникнувши десь у глибинi його єства, розросталося, холодило серце. Коли 6 вiн не працював у галузi геофiзики, подався б на довгi роки у космос. Але вiдчував: Земля тримає кожну його клiтину, покинути Землю йому несила.
Бiля входу в ангар стовбичила якась постать. "Зараз i цей одвернеться... - неприязно подумав Никифор. - Нехай усi вiдвертаються!" Але незнайомець не тiльки не вiдвернувся, а ступив навстрiч i зупинив Никифора.
- Здається, Ярковий?
- Так. Але я вас не знаю.
- Маєте рацiю, ми ще не зустрiчалися.
- Ви ризикуєте своєю репутацiєю, - холодно кинув Никифор. - Мене пiддано iгнорацiї.
- Саме тому я й хотiв...
Щось у його тонi було неприємне, i Никифор несподiвано рiзко сказав:
- Не потребую спiвчувань! - I пiшов пiд освiтлене склепiння ангара, залишивши розгубленого незнайомця у тiнi.
Полегшено зiтхнув, вивiвши свого "Електрона". Тепер вiн знав, що робити: до Пiфiї! Вона порадить, вона все розсудить.
III
Тут усе розмiщене пiд землею. А на поверхнi буяють сади. Ось i зараз, пiзнього вечора, видно, як бiлiють помiж листом великi яблука, сизi сливи i рудуватi грушi. Никифор пiшов до лiфта. Бiлi кам'янi сходинки вели вниз, до першого майданчика. Никифор викликав кабiну i, поки вона пiднялася, тупцював, озираючись: хоча б нiхто не нагодився! Вийшовши з лiфта на глибинi десь п'ятдесяти метрiв, одразу потрапив на рухому стрiчку пасажирської трансмiсiї i за кiлька хвилин був у своїй лабораторiї.
Тихо, безлюдно. Ночами тут нiхто не працює, хiба що трапиться коли-небудь така цiкава розробка, що несила вiдiрватися.
- Ну, Пiфiє, я до тебе, - сказав Никифор, вмикаючи електронну машину. Як скажеш, так i буде!
Пiфiя стояла в кутку - п'єдестал, обличкований штучним мармуром, висотою, може, в метр, на ньому статуя молодої жiнки з розпущеним волоссям i диким виразом обличчя (комусь iз "противникiв стандарту" спало на думку змонтувати електронного аналiзатора у виглядi скульптури). Вона блиснула чорними очима.
- Я слухаю.
Никифор розповiв їй про Клару, про своє знайомство з нею, про те, як розвивалися їхнi стосунки.
- Ми часто зустрiчалися. Вона бувала зi мною, але найменшого зближення не допускала. Можливо, придивлялася, вивчала чи просто вагалася. А може, дозволяла зустрiчi iз жалощiв... Хiба це могло довго так тривати?
Коли Никифор, нiчого не приховуючи, але мимоволi виправдуючи себе, розповiв, як стався iнцидент, Пiфiя спитала:
- Який бiопсихiчний комплекс Клари?
- Зрозумiй, почуття не вкладаються нi в якi прокрустовi ложа об'єктивних даних. Ви, машини, часто не зважаєте на це...