- А ви, люди, часто прикриваєтеся романтичним туманом, - не без сарказму зауважила Пiфiя. - Затямте собi, що все на свiтi є процес, а всiлякий процес характеризується об'єктивними даними.
- Ах, я й забув, що ти любиш пофiлософствувати! - примирливо вигукнув Никифор. - Визнаю, ти маєш рацiю. Все - процес, усе - формула!
Пiфiя замиготiла очима, що свiдчило про iнтенсивну роботу її контурiв, хоч юнаковi здалося: вона миготить вiд вдоволення.
- Доведеться зв'язатися з iнформацiйним центром... - уголос мiркувала Пiфiя. - Так i є... Ось наслiдки аналiзу: сили, якi дiяли в ситуацiї, розiйшлися. Контакту немає - конфлiкт вичерпано.
- Конфлiкт вичерпано!.. Люба моя, мила Пiфiє! - Никифор аж пiдскочив на радощах. - Ти мене врятувала! Нiякого конфлiкту, сили розiйшлися... Це ж просто блискуче! Слухай, а етика, мораль?
- Це абстракцiї, якi не пiддаються врахуванню.
- Гм, воно не зовсiм так, а втiм... Дякую, Пiфiє. - Никифор простяг руку до вимикача, але з репродуктора почулося:
- Не треба, я сама вимкнуся.
- Хочеш порозмовляти?
- Так.
Никифор зручно вмостився у крiслi i приготувався слухати. Зрештою, спiшити йому нiкуди.
- Ви, люди, дивнi системи, - почала Пiфiя. - Мабуть, унаслiдок несиметричностi ви намагаєтеся проявлятися не тiльки у своєму фiзичному вимiрi, а ще й пориваєтесь у якийсь вигаданий, маревний свiт. Це я вважаю недосконалiстю конструкцiї, прорахунком Природи.
- Навпаки, Пiфiє, в цьому глибока мудрiсть! Можливiсть руху свiдомостi, розвитку...
- Це не те. Адже моя свiдомiсть також розвивається, але я залишаюсь на реальному грунтi.
- Знання i свiдомiсть - рiзнi речi... Твоє знання повниться, Пiфiє, збiльшується об'єм пам'ятi. А в нас... Людське життя, Пiфiє, це таке явище...
Никифор замовк, схиливши голову, i Пiфiя деякий час теж не обзивалася. Нарештi нагадала:
- Так що ж таке життя людини?
- Один мiй друг, тонка поетична натура, так визначає: життя - це загадка, загорнута в таємницю.
- В цих словах немає нiякої iнформацiї.
- Навпаки, Пiфiє, ця фраза несе безодню iнформацiї! Стiльки ж, як i той стародавнiй вислiв: "Я знаю те, що я нiчого не знаю".
- Цi вислови лиш засвiдчують вiдносний рiвень пiзнання.
- Ех, Пiфiє! Ти краще скажи: чому я її люблю? Ну, чому?
- Це таємниця, загорнута в загадку... - iронiчно сказала Пiфiя i вимкнулась.
IV
Заспокоївши Клару, тактовно поспiвчувавши їй, сусiди роз'їхались, i її вiллою знову заволодiла тиша. Дiвчина пройшла до блакитної кiмнати i втомлено сiла на кушетку. Провела долонями по лицю, зiтхнула й лягла горiлиць, пiдклавши руки пiд голову. Ну й день випав! I що з ним сталося, з тим Ником? Такий був лагiдний, витриманий i раптом... Атавiзм, психiчний атавiзм! Кларi було соромно за нього i боляче, i в глибинi душi пробивався струмочок жалю. Де вiн її вперше побачив? Чи не в Гiрському пансiонатi в Криму? Так, так, там i Вiра була. Вони познайомилися бiля мармурової альтанки, вiн щось дотепував, усi смiялися. Затим умовив вiдвiдати Дельфiнiю i чимось так задобрив одного дельфiна, що той висунувся з води бiля їхнiх нiг i пропищав: "Ви чуд-довi екземпляр-ри!" "Хоч дельфiни говорять нам комплiменти!" - смiялася Вiра. Никифор тодi провiв з ними усi вакацiї. А цього лiта прибув сюди. З'явився як снiг на голову... Мабуть, треба повертатися до своєї Антарктиди, вже навiдпочивалася.
Клара дивилася на стелю, намагалася не думати про Никифора, але не могла позбутися його образу. Несамовитий погляд, обличчя перекошене, пальцi як пазури...
- Дайте музику... - прошепотiла. - Симфонiю спокою...
Кiмната почала виповнюватися тихими, прозорими звуками. Клара заплющила очi, готова вiддатися тихим тим чарiвним хвилям. Нехай несуть її, нехай заколисують, аби тiльки забути кошмари цього дня. Починає скрипка - веде так тоненько-тоненько, шовково, павутинно. За нею зринає вiолончель - стелеться трава пiд вiтром; далi обзивається арфа - дзвонять квiти, ронять срiбнi пелюстки на траву, їх пiдхоплює вiтер, здiймає вгору - бiла метелиця на блакитному тлi... I вже звучить усе навколо, бринить, видзвонює - прозорi рiки, сизi лiси, рожевi хмари. Клара не вiдчуває тiла, наче зiткана iз променiв, з миготливого серпанку, лине пiд повiвом звукiв легша вiд тiнi. Лине i тоне, лине i тоне в океанi свiтла.
Здалеку звiдкись зненацька долинає приглушений голос:
- Кларо, Кларо...
Та це ж мама її кличе!
- Кларуню, донько, ти мене чуєш?
- Чую, чую, мамо.
- Тобi погано?
- Ой, нi, дуже гарно.
- Розплющуй очi.
Клара дивиться i бачить коло себе матiр - ласкава посмiшка в очах, пiдсвiчене волосся над лiвим вухом. Мати простягає до неї руки, але доторкнутися не може. Клара пiдводиться, каже пенатам:
- Дякую за музику.
Симфонiя поволi стишується, стишується i завмирає.
- Я вже довгенько дивлюся, як ти спиш, - обзивається мама. - Вiдпочила?
- Так. Ця музика, мамусю, чарує.
- Ти ще довго тут будеш? Може б, перебралася до нас?
- Я так i думаю зробити. Побуду з вами тижнiв два перед Антарктидою.
- Тато за тобою скучив.
- Я теж за ним скучила. Як там ваш заповiдник?
- Все гаразд. Там такi бiзони...
Кларi було приємно розмовляти з матiр'ю, дивитись у її примруженi очi (для передачi зображення вона мусила яскраво освiтлювати себе), слухати її нiжний голос. Мама розпитувала про все, але про сьогоднiшню подiю - нi слова. Сонечко, а не мама!
- Ой мамусю, очi заболять, досить уже нам. Спасибi, рiдна, до зустрiчi!
- Будь здорова, доню!
Зображення взялося тьмавiстю i зникло. Клара пiдхопилася, потягнулася, вигинаючи руки i плечi. Спитала:
- Басейн готовий?
- Так, - вiдповiв динамiк. - Яку дати температуру?
- Зробiть... - Клара по-дитячому прикусила губу. - Зробiть шiстнадцять!
- Будь ласка!
V
Ах, цей басейн! I що вiн тiльки робить з людиною!
- Слухай, та тебе не впiзнати... - каже Вiра, поглядаючи на подругу лискучим воловим оком. - Коли б ти жила в двадцятому столiттi, була б... Зажди, як це вони казали? Ага, кiнозiркою. Чи це в тебе ще не пройшло збудження вiд того iнциденту?
- Не треба про те, Вiро.
- Чому? - В голосi подруги звучало щире здивування. - Я не вважаю, що цей вчинок завдав тобi моральної шкоди. Це ж кохання, Кларо!
- Дикiсть, а не кохання.
Вони сидiли, точнiше, напiвлежали на кушетках верхньої тераси.
- Ех, Кларо, Кларо... Як часто ми розминаємось iз щастям. Недавно ми реставрували найдавнiший фiльмовий примiтив: двi дiвчини закохуються в одного юнака. Iнтрига, боротьба, переслiдування.
- Зараз не той час, - обiзвалася Клара.
- А що ми знаємо про той час? - вголос мiркувала Вiра, замислено дивлячись у вечоровi сутiнки. Очi схоплювали i тiнi, i мiсячне сяйво, i гаснучу заграву на заходi. Чомусь їй пригадалися рядки давнього поета про холодну дiвочу душу: "Без запаху краса i сяйво без тепла"...
Люди завжди були приблизно однаковi.
Розповiдаючи про реставрований фiльм, Вiра все зiтхала, висловлювала свої жалi, симпатiї до далекої доби бурхливих людських почувань. Подруги розмовляли, не вмикаючи освiтлення. Лагiдна вечiрня темрява iмпонувала бесiдi, надавала задушевностi. Часом дiвчата замовкали, кожна думаючи про своє.
Голос пенатiв порушив мовчанку:
- Никифор Ярковий просить дозволу сказати кiлька слiв.
Клара розгубилася, замахала руками, наче пенати могли побачити цi жести.
- Нi, нi! Це неможливо.
Подруга насторожено пiдвелась, у великих її очах вiдбилася цiкавiсть. Вона рiшуче промовила:
- Скажiть, з ним хоче поговорити Вiра. З'єднайте з Рожевою залою, я зараз спущусь.
Вiра швидким кроком попрямувала до лiфта, а Клара пiдiйшла до балюстради, обiперлась об неї грудьми i безтямно дивилася в нiчну iмлу. В головi - хаос думок. Вона намагалася впорядкувати їх i не могла. Це ж тiльки подумати: пiсля всього, що сталося, вiн хоче "сказати кiлька слiв"! Клару аж пересмикнуло.
Повернулася Вiра. Клара нiчого не питала. Вiра помовчала, нарештi видихнула: