ПОВНІСІНЬКО МЕРТВИХ ПТАХІВ
Шеф поліції Мілла не чув ніякого вибуху, хоча й перебував в той час надворі, згрібав листя з галявини перед своїм будинком на Морін-стрит. На капоті «Хонди» його дружини стояв портативний радіоприймач, з якого лунала релігійна музика на частоті РНГХ (повна її назва була «Радіостанція Наш Господь Христос», але молодші мешканці міста називали її просто «Радіо Ісус»). Слух він, звісно, мав уже не той, як колись. Та й хто б його мав колишнім у шістдесят сім років?
Але першу сирену, що розкраяла день, він почув; вуха в нього були налаштовані на цей звук, як вуха матері налаштовані на плач її дітей. Говард Перкінс навіть знав, котра їде машина і хто сидить за її кермом. Тільки на «трійці» та «четвірці» залишилися старі трелі, але на «трійці» Джонні Трент поїхав із пожежниками до Касл Рока, на ті їхні чортові навчання. Вони їх називають «контрольованим горінням», хоча насправді йдеться про дитячі розваги дорослих дядьків. Отже, сирена належала четвертому номеру, одному з тих двох «Доджів»[37], що в них іще залишалися, і, значить, кермувати ним мусить Генрі Моррісон.
Спершись на граблі, він нахилив голову, прислухаючись. Сирена почала віддалятися, і він знову зайнявся листям. На веранду вийшла Бренда. У Міллі майже всі звали його Дюком — прізвиськом, яке пристало до нього, ще коли він був школярем і не пропускав у кінотеатрі «Зірка» жодного фільму з Джоном Вейном[38], — але Бренда, щойно вони побралися, почала звати його інакше. Іменем, яке йому не подобалося.
— Гові, чогось вимкнулась електрика. І там щось гриміло.
Гові, для неї він завжди Гові. Немов з отого:«Трюкач Гові», «А ось і Гові», «Як життя, Гові?»[39]
Він намагався ставитися до цього по-християнському — чорт, він поводився щодо цього як справжній християнин! — але подеколи йому спливала думка, чи не має стосунку, хай опосередкованого, ця кличка до того крихітного пристрою, що він тепер його змушений носити в себе у грудях.
— Що це?
Вона завела очі під лоба, твердим кроком рушила до своєї машини, вхопила радіоприймач і натиснула на ньому кнопку, обірвавши на півслові хор Нормана Лубоффа[40], що співав «Маємо в Ісусі друга».
— Скільки разів я тобі казала, щоб ти не тулив цю річ на капот моєї машини? Ти подряпаєш фарбу, і впаде її продажна ціна.
— Вибач, Брен. Що ти казала?
— Електрика вимкнулася! І щось вибухнуло! Мабуть, саме туди й погнав Джонні Трент.
— То Генрі поїхав, — сказав він. — Джонні з пожежниками в Касл Року.
— Та хто б там не був…
Завила інша сирена, тепер нового типу, ці звуки Дюк Перкінс подумки називав «пташиним щебетом». Отут уже мусить бути «двійка» Джекі Веттінгтон. Напевне, що Джекі, бо Рендолф, мабуть, залишився наглядати за їхньою стайнею, сидить там, похитується, відкинувшись на спинку крісла, поклавши ноги на стіл, і читає «Демократа». Або в сральнику засідає. Пітер Рендолф був справним копом, і жорсткість міг проявити, де треба, але Дюк його не любив. Почасти через те, що той беззастережно був людиною Джима Ренні, почасти тому, що Рендолф іноді проявляв жорсткість, більшу за потрібну, але найбільше через те, що Рендолф був лінькуватим, а Дюк Перкінс не переварював ледачих полісменів.
Бренда уп'ялася в нього великими очима. Вона сорок три роки була заміжня за полісменом і розуміла, що два вибухи, дві сирени і вимкнення електрики нічого доброго не віщують. Якщо листя буде прибрано з галявини цього вікенда — або якщо Гові всядеться слухати репортаж із гри його улюблених «Вайлдкетс» Близнят-Міллів проти футбольної команди Касл Рока — вона вельми здивується.
— Либонь, тобі теж краще поїхати, — промовила вона. — Щось там таки зірвалося. Я лише маю надію, що ніхто не загинув.
Він зняв у себе з ременя мобільний телефон. Чортова слухавка висіла там з ранку до вечора, мов якась п'явка, але річ була корисна, це він мусив визнати. Сам не набирав ніякого номера, просто стояв і дивився на телефон, чекаючи дзвінка.
Та тут зайшлася «пташиним щебетом» іще одна сирена: екіпаж № 1. Значить, і сам Рендолф виїхав урешті-решт. Видно, щось серйозне. Дюк не став більше чекати на дзвінок і вже було зібрався підвісити телефон назад до ременя, але тут той і озвався. Дзвонила Стейсі Моґґін.
— Стейсі? — Він знав, що нема потреби так кричати в цю чортову слухавку, Бренда сто разів йому про це нагадувала, але все одно не міг втриматися. — Що ти робиш у конторі в суботній…
— Я не на роботі. Я вдома. Дзвонив Пітер, сказав, щоб я зателефонувала вам, повідомила, що на сто дев'ятнадцятому трапилась пригода, і то серйозна. Він сказав… там літак зіштовхнувся з лісовозом… — у її голосі почувся сумнів. — Я не розумію, як таке могло трапитись, але…
Господи Ісусе. Літак. Хвилин п'ять тому чи трохи більше, коли він ще згрібав листя і співав разом з радіо «Великий Боже»[41]…
— Стейсі, а літак Чака Томпсона? Я бачив, як його новий «Пайпер» пролітав неподалік. Доволі низько.
— Шефе, я не знаю, я вам переказала все, що мені наказав Пітер.
Бренда, аж ніяк не тупиця, вже сиділа за кермом свого авто, щоб звільнити виїзд і темно-зелена машина шефа могла здати задом на вулицю. Радіоприймач вона поставила біля невеличкої купки вже згорнутого ним листя.
— Окей, Стейсі. На вашому кутку теж електрику вибило?
— Так, і дротовий телефонний зв'язок пропав. Я по мобільному. Щось, мабуть, погане трапилося, правда?
— Сподіваюся, ні. Ти можеш зараз посидіти в конторі, прикрити нас? Я певен, що там зараз нікогісінько й не замкнено.
— Я буду там за п'ять хвилин. Зв'язуйтесь зі мною через базову систему.
— Тоді Роджер[42].
Бренда пішки повернулася на під'їзну алею, і тут якраз увімкнулася й міська сирена, її виття здіймалося й спадало хвилями і від цього звуку, як це бувало завжди, у Дюка Перкінса стиснуло груди. Одначе він не забув обняти Бренду. Вона ніколи потім не забувала, що він знайшов на це хвильку.
— Нехай тебе це не хвилює, Бренні. Ця штука запрограмована так робити завжди, коли вимикається магістральна лінія електропостачання. За три хвилини вона замовкне. Чи за чотири. Забув, скільки точно.
— Я знаю, але все одно ненавиджу її. Той ідіот Енді Сендерс був увімкнув цю сирену одинадцятого вересня, ти пам'ятаєш? Ніби ті терористи-самогубці збиралися націлити наступний літак на нас.
Дюк кивнув. Енді Сендерс дійсно був ідіотом. На жаль, він був також і першим виборним, життєрадісним Мортимером Снердом[43] — маріонеткою на колінах у Великого Джима Ренні.
— Я мушу їхати, люба.
— Розумію, — вона пішла слідом за ним до машини. — А що там? Ти вже щось знаєш?
— Стейсі сказала, що на сто дев'ятнадцятому зіткнулися літак і вантажівка.
Бренда нерішуче посміхнулася.
— Це такий жарт, правда?
— Зовсім ні, якщо в літака щось трапилось з двигуном і пілот намагався аварійно приземлитися на шосе, — пояснив він.
Посмішка на обличчі Бренди зів'яла, а стиснута в кулак права рука упокоїлась у западині між її грудей, Дюк надто добре знав цей жест. Він протиснувся за кермо і, хоча начальницький «крузер» був ще доволі новим, шеф посовався, вмощуючи свій зад, бо вже встиг продавити зручні вм'ятини на сидінні. Дюк Перкінс не був легким на вагу.
— Якраз у твій вихідний! — схлипнула вона. — Це просто-таки ганьба! У той час, як ти вже міг бути на повноцінній пенсії![44]
— Від мене їм дістаються лише суботні недоїдки, — відповів він їй іронічно, іронія була робленою, день обіцяв бути довгим. — Я є такий, як є, Господи. Покладеш для мене в холодильник пару сендвічів, добре?
— Лише один. Ти й так уже занадто обважнів. Навіть доктор Гаскелл про це казав, а він ніколи нікому не дорікає.
37
«Додж» — заснована 1900 року братами Джоном і Горесом Доджами автомобільна компанія, яка з 1928 року належить корпорації «Крайслер».
38
Джон Вейн, справжнє ім'я Меріон Моррісон (1907–1979) — кіноактор, режисер і продюсер, символ мужності, все життя відгукувався на кличку Дюк («герцог» —
39
Імовірно, йдеться про рекламні ролики мічиганської компанії «Щасливий Гові» («Happy Howie's Inc.»), яка позиціонує себе єдиним в США виробником собачої їжі з неімпортованого, натурального м'яса.
40
Норман Лубофф (1917–1987) — автор партитур десятків фільмів (має зірку на «Алеї слави» в Голлівуді), засновник і керівник одного з найвідоміших у світі хорів, випустив 75 альбомів, зокрема з релігійною музикою; «Маємо в Ісусі друга» — християнський гімн, написаний 1868 року американським юристом і церковним композитором Чарлзом Конверсом на слова ірландського поета Джозефа Скрайвена.
41
«Великий Боже» — християнський гімн на мелодію шведської народної пісні, вірш Карла Густава Боберга (1859–1940).
43
Мортимер Снерд — лялька-персонаж популярного актора-черевомовця Едгара Бергена (1903–1978).
44
Пенсійний вік у США — 66 років, до і після настання цього віку за домовленістю з роботодавцем робітник може працювати в режимі т. зв. «фазової пенсії» — неповний робочий день або в окремі дні тижня, як це робить Дюк Перкінс.