«Отаке-то воно, повернення до милого дому, — подумалось йому. — Хай мене чорти візьмуть, якщо це не так».
— Та невже це ти, Дейле Барбара, я й подумати не могла, що побачу тебе колись знову!
— Мій фартух ще живий? — спитав Барбі трохи сором'язливо.
Врешті-решт Розі прийняла його, дала йому роботу — якомусь приблуді з кількома написаними ручкою рекомендаціями в наплічнику. І потім сказала, що цілком розуміє його намір залишити місто, татусь Джуніора Ренні не той чолов'яга, котрого варто мати своїм ворогом, але в Барбі все одно було відчуття, ніби він покинув її в біді.
Розі сяк-так примостила на стіл тарілки й поспішила до Барбі. Їй, невисокій огрядній жіночці, довелося стати навшпиньки, щоб його обняти, але вона з цим впоралась.
— Я така рада тебе бачити! — прошепотіла вона.
Барбі теж її обняв і поцілував у тім'я.
— Великий Джим і Джуніор не зрадіють, — промовив він. Але жодного з Ренні, принаймні зараз, не було тут; уже за одне це можна бути вдячним. Барбі усвідомив, що на якусь хвилину інтерес до його особи тутешніх завсідників переважив навіть природну цікавість до показу їхнього міста на національному телеканалі.
— Великий Джим Ренні може тільки відсмоктати в мене! — відповіла вона. Барбі розсміявся, потішений такою лютістю, але задоволений її потайністю — вона все говорила пошепки. — А я думала, ти поїхав собі геть!
— Та мало не вибрався, але трохи запізно вирушив.
— А ти бачив… оте все?
— Так. Розповім пізніше.
Він розімкнув обійми, продовжуючи її тримати на відстані простягнутих рук, і подумав: «От якби ти була років на десять молодшою, Розі… чи хоча б на п'ять…»
— То я можу знову отримати свій фартух?
Вона витерла собі кутики очей і кивнула.
— Будь ласка, надінь його. Прибери звідти Енсона, поки він нас усіх тут не вигубив.
Барбі віддав їй честь, прослизнув коридорчиком до кухні й послав Енсона Вілера за шинквас розібратися там із замовленнями і прибратися, поки Розі не покличе його собі на допомогу в головну залу. Відступаючись від плити, Енсон зітхнув із полегшенням. Перш ніж піти за стійку, він обома руками потиснув Барбі праву долоню.
— Слава Богу, чоловіче. Я ніколи не бачив такої гарячки, я просто розгубився.
— Не переживай. Ми готові нагодувати п'ять тисяч.
Енсон, аж ніяк не бібліїст, подивився на нього нерозуміюче:
— Га?
— Не звертай уваги, то я так.
Теленькнув дзвоник, що висів у кутку кухонного закапелка.
— Виконуйте замовлення! — гукнула Розі.
Скоріше, ніж прочитати папірець, Барбі вхопив копистку — на грилі коїлося казна-що, як завжди, коли Енсону доводилося займатися катастрофічним процесом із залученням вогню, який він чомусь називав кухарством, — тут же накинув на шию шлейку фартуха, зав'язав його на собі ззаду і зазирнув до шафки біля мийки. Там було повно бейсбольних картузів, що слугували усім мавпам, котрі поралися в «Троянді-Шипшині» біля грилю, за шеф-кухарські ковпаки. Він вибрав картуз з емблемою «Морських Псів» на честь Пола Джендрона (котрий тепер перебуває в обіймах своїх найрідніших і найдорожчих, як сподівався Барбі), задом наперед нацупив його собі на голову і хруснув пальцями.
А вже тоді зазирнув у перший папірець і взявся до роботи.
О чверть по дев'ятій, більш як на годину пізніше за звичайний для суботи час закриття, Розі випровадила останніх гостей. Барбі замкнув двері й перевернув табличку з ВІДЧИНЕНО на ЗАЧИНЕНО. Провів поглядом тих з півдесятка останніх клієнтів, що перетнули вулицю в напрямку міського майдану, де вже стояли, балакаючи між собою, чоловік п'ятдесят. Погляди їхні були спрямовані на південь, де понад 119-м шосе зависла велика куля потужного світла. Не телевізійного світла, міркував Барбі; то армійські підрозділи створюють там охоронний периметр. А як інакше охороняти периметр уночі? Авжеж, виставивши вартових і освітивши мертву зону, звісно. Мертва зона. Йому не подобалося, як звучить цей термін.
Натомість Мейн-стрит виглядала незвично темною. Електричні вогні сяяли в деяких будинках — тих, де працювали генератори, — а також, підживлювані акумуляторами, світилися аварійні вогні в універмазі Берпі, у «Паливі & Бакалії», у крамниці «Нові & Уживані книги», у «Фуд-Сіті» біля підніжжя міського пагорба та в півдюжині інших закладів, але вуличні ліхтарі вздовж Мейн-стрит стояли темні, а в більшості вікон других поверхів, де розташувалися помешкання, горіли свічки.
Розі сіла до столу посеред зали і запалила сигарету (недозволено в громадських приміщеннях, але Барбі нікому не викаже). Стягнувши з голови сіточку, під якою трималася її зачіска, вона змучено посміхнулася до Барбі, котрий і собі присів напроти неї. Позаду них Енсон шарував шинквас, теж нарешті розпустивши своє довге волосся, заховане до того під картузом «Ред Сокс».
— Я гадала, що Четвертого липня[70] — то важка робота, але сьогодні було гірше, — промовила Розі. — Якби не ти, я б скоцюрбилася в куточку і скиглила: «Де моя матуся?»
— Там була якась блондинка в «Ф-150», — промовив Барбі, посміхаючись власному спогаду. — Вона мало не взялася мене підвезти. Аби так сталося, я б, можливо, й вибрався. З іншого боку, зі мною могло трапитися те саме, що з Чаком Томпсоном і тією жінкою, котра була з ним у літаку.
Ім'я Томпсона згадувалося в репортажі Сі-Ен-Ен; жінка ще залишалася не ідентифікованою.
Але Розі її знала.
— Це Клодетт Сендерс. Я майже цілком певна, що вона. Доді мені вчора казала, що в її матері сьогодні тренувальний політ.
Між ними на столі стояла тарілка з чипсами. Барбі було знову потягнувся до тарілки. Та раптом завмер. Йому перехотілося картоплі. Нічого йому більше не хотілося. І червона калюжка на березі тарілки тепер більше скидалася на кров, ніж на кетчуп. Так ось чому Доді не прийшла.
Розі знизала плечима.
— Можливо. Точно не можу сказати. Я не отримувала від неї звістки. Та й не очікувала, телефони ж не працюють.
Барбі вирішив, що вона має на увазі дротові лінії, але навіть з кухні він чув, як люди скаржилися на те, як важко кудись додзвонитися по мобільних. Більшість погоджувалися з думкою, що це через те, що ними користуються всі одночасно, таким чином блокуючи частоти. Дехто вважав, що навала телевізійників — либонь, сотні їх зараз навколо міста, і всі озброєні «Нокіями», «Моторолами», «Ай-фонами», «Блек-Беррі» — створює цю проблему. Барбі мав песимістичніші підозри: ситуація вже під контролем служб нацбезпеки, і це в той час, коли вся країна параноїдально боїться терористів. Декому ще вдавалося іноді кудись додзвонитися, але що глибше в ніч, то рідше й рідше.
— Звісно, — сказала Розі. — Доді могла, як це на неї схоже, просто забити на роботу, а натомість завіятися собі в Оберн[71], погуляти по тамтешніх крамницях.
— А містер Сендерс знає, що в тім літаку була Клодетт?
— Не можу сказати напевно, але я б вельми здивувалася, аби він зараз про це ще не знав. — І вона проспівала тихим, але милозвучним голоском: «Це маленьке місто, синку, мусиш розуміти».
Барбі кволо посміхнувся і підхопив: «Ми одна команда, і нам у ньому жити».
Це була стара пісня Джеймса Макмертрі, яка минулого літа незбагненним чином знову на два місяці стала модною на парочці радіостанцій формату кантрі & вестерн. Ясно, що її не крутили на частоті РНГХ; Джеймс Макмертрі не належав до того сорту артистів, яких підтримувало «Радіо Ісус».
Розі показала на тарілку.
— Ти ще будеш їсти?
— Ні. Апетит пропав.
Барбі не відчував великої любові ані до повсякчас усміхненого Енді Сендерса, ні до дурепи Доді, котра майже напевне допомагала своїй подружці Ейнджі поширювати ті плітки, котрі й призвели його до неприємностей біля «Діппера», але сама думка про те, що ті рештки тіла (ногу в зеленій холоші побачив він внутрішнім зором) належали її матері… дружині першого виборного…