— У мене теж, — сказала Розі і втопила свою сигарету в кетчупі. Та погасла зі звуком пфссс, і якусь мить Барбі був певен, що він ось-ось виригає. Відвернувши голову, він втупився у вітрину, хоча звідси не можна було побачити, що робиться на Мейн-стрит. Звідси вулиця виглядала геть темною.
— Президент виступить опівночі, — оголосив від шинкваса Енсон. Позаду нього почав протяжно, з натугою стогнати посудомийний апарат. Барбі сяйнула в голові думка, що старий трудяга «Гобарт»[72], мабуть, допрацьовує свою останню зміну, принаймні на якийсь період часу. Він мусить переконати в цьому Розі. Вона може опиратися, але зрештою зрозуміє доцільність цих кроків. Розі метка, практична жінка.
«Мати Доді Сендерс. Господи. А чи були інші варіанти?»
Він усвідомив, що варіанти могли бути не набагато кращими. Замість місіс Сендерс, у літаку майже напевне сидів би хтось інший зі знайомих йому людей. Це маленьке місто, синку, мусиш розуміти.
— Сьогодні я обійдуся без Президента, — сказала Розі. — Доведеться йому благословляти Америку без мене. П'ята година настає рано.
По недільних ранках «Троянда-Шипшина» відкривалася не раніше від сьомої, але ж треба все завчасно зготувати. Завжди ці приготування. А в неділю до них належав і цинамоновий рулет.
— А ви, хлопці, якщо вам охота, можете залишатися й дивитися. Тільки не забудьте міцно все тут замкнути, коли звідси йтимете. І спереду, і ззаду, — вона почала підводитись.
— Розі, нам треба побалакати щодо завтрашнього дня, — затримав її Барбі.
— Дурниці, завтра буде інший день. А зараз попустися, Барбі. На все свій час. — Проте вона, либонь, помітила щось в його очах, бо знову сіла. — Гаразд, чому це ти так похмуро дивишся?
— Коли ти востаннє заправлялася пропаном?
— Минулого тижня. У нас його майже повний запас. Це все, що тебе непокоїть?
Це було не все, але з цього почалися його запитання. «Троянда-Шипшина», підраховував Барбі, має два з'єднані між собою баки. Кожен бак вміщує чи то триста п'ятдесят, чи триста двадцять п'ять галонів, точно він не пам'ятав скільки. Завтра треба перевірити, але якщо Розі має рацію, вона зараз має понад шістсот галонів газу. Це добре. Хоч якась удача на тлі показово нещасного дня для всього міста в цілому. Та нам не знати, які ще нещастя можуть чекати попереду. А шість сотень галонів пропану не вічні.
— Яка норма вигоряння? — спитав він у неї. — Ти собі уявляєш?
— А яке це має значення?
— Бо зараз твій заклад живиться від генератора. Освітлення, печі, холодильники, насоси. Й обігрівач, якщо сьогодні вночі похолоднішає, також увімкнеться. А генер, щоб усе це підтримувати, добряче жере пропан.
Якусь хвильку вони мовчали, прислухаючись до рівного гудіння майже нового генератора «Хонда» позаду ресторану.
Підійшов і сів біля них Енсон Вілер.
— На шістдесяти відсотках потужності генер висмоктує два галони пропану за годину, — сказав він.
— Звідки ти знаєш? — спитав Барбі.
— Прочитав на шильдику. А коли тягне все на собі, як от сьогодні від полудня, коли вимкнулась електрика, він, мабуть, вижирає і всі три галони. А може, й трохи більше.
Реакція Розі була миттєвою.
— Енсі, вимкни все світло, тільки в кухні залиш. Зараз же. І термостат обігрівача перемкни на п'ятдесят. — Вона подумала. — Ні, вимкни його зовсім.
Барбі усміхнувся, показавши їй великого пальця. Вона второпала. Не кожен у Міллі здатен був на це. Не кожному в Міллі вистачило б розуму.
— Гаразд. — Проте Енсон виглядав збентеженим. — То ти гадаєш, що до завтрашнього ранку… чи принаймні до полудня?…
— По телевізору збирається особисто виступити Президент Сполучених Штатів, — нагадав Барбі. — Опівночі. На які думки тебе це наштовхує, Енсі?
— Я думаю, таки треба вимкнути світло, — відповів той.
— І термостат, не забудь, — нагадала йому Розі. Хлопець пішов, і вона звернулася до Барбі: — Те саме я зроблю і в себе, як піднімуся нагору. — Удовиця вже більше десяти років, вона жила над своїм рестораном.
Барбі кивнув. Перевернувши одну з паперових серветок-підстилок («Чи відвідували ви 20 визначних природних місцин штату Мейн?»), він щось вираховував на її зворотному боці. З того моменту, як постав бар'єр, згоріло від двадцяти семи до тридцяти галонів пропану. Отже, в залишку маємо п'ятсот сімдесят. Якщо Розі зможе зменшити його споживання до двадцяти п'яти галонів на день, теоретично вона здатна протриматися три тижні. Якщо зменшити до двадцяти галонів на день — чого вона, певне, зможе досягти, якщо закриватиме заклад між сніданком і ланчем, а потім ще робитиме перерви між ланчем і вечерею — протриматися можна майже місяць.
«І цього достатньо, — подумав він. — Бо якщо через місяць це місто все ще буде закритим, у ньому все одно вже не залишиться чого готувати».
— Про що ти думаєш? — спитала Розі. — І що то за цифри? Я не розумію, що вони означають.
— Бо ти дивишся на них догори ногами, — пояснив Барбі, зрозумівши, що більшість людей у Міллі схильні саме до такого бачення. Це були ті цифри, на які нікому не схотілося б дивитися прямо.
Розі обернула серветку з принагідними підрахунками Барбі до себе. Сама перерахувала цифри. А тоді підняла голову і подивилася на нього, вражена. Якраз у цю мить Енсон вимкнув майже все освітлення, і вони втупилися одне в одного в мороці, який — принаймні для Барбі — виглядав жахливо переконливим. Неприємності можуть бути серйозними.
— Двадцять вісім днів? — перепитала вона. — Ти гадаєш, ми мусимо розраховувати на чотири тижні?
— Я не знаю, мусимо чи не мусимо, але, коли я був в Іраку, хтось подарував мені «Маленький червоний цитатник» товариша Мао. Так я носив його завжди в кишені і прочитав від дошки до дошки. У багатьох його висловах більше сенсу, ніж у наших політиків у їхні найпритомніші моменти. Серед тих його фраз, що застрягли мені в голові, є й така: «Сподівайся на погожі дні, але будуй дамби». От я й гадаю, що саме це ми, тобто ти…
— Ні, ми, — заперечила вона, торкаючись його зап'ястка. Перевернувши руку, він приплеснув своєю долонею по її долоні.
— Гаразд, ми. Гадаю, саме таким чином нам і треба все розпланувати. Тобто зачинятися на проміжні години, економно використовувати печі — ніяких цинамонових рулетів, хоча я, як і будь-хто, люблю їх — і ніякої посудомийної машини. Вона стара і жере забагато енергії. Знаю, Доді з Енсоном не сподобається ідея мити посуд вручну…
— Не думаю, що нам варто розраховувати на те, що Доді скоро повернеться, та й взагалі хоч колись. Тепер, коли її мати мертва, — зітхнула Розі. — Хочеться вірити, що вона дійсно поїхала до Оберна повештатись по крамницях. Хоча, гадаю, про це буде надруковано в завтрашніх газетах.
— Можливо.
Барбі не уявляв собі, як багато інформації потрапить в Честер Мілл або вийде звідси, якщо ця ситуація не вирішиться швидко, і бажано, щоб іще й із якимсь раціональним поясненням. Мабуть, небагато. Він подумав, що їх скоро накриють легендарним Конусом Тиші Максвела Смарта[73], якщо цього вже не сталося.
До столу Барбі й Розі повернувся Енсон. Він уже був у куртці.
— То я вже піду собі, Розі?
— Авжеж, — відповіла вона. — До завтра о шостій?
— Чи не запізно буде? — посміхнувся він і додав: — Та ні, я не скаржуся.
— Ми відчинятимемо пізніше, — вона завагалася. — І робитимемо перерви між годівлями.
— Правда? Класно, — він перевів погляд на Барбі. — У тебе є де переночувати сьогодні? А то можеш до мене. Сейда поїхала в Деррі[74] відвідати батьків.
Сейдою звали Енсонову дружину.
Барбі мав де притулитися, це місце було прямо напроти, лише через вулицю перейти.
— Дякую, але я повернуся до свого помешкання. У мене ж заплачено за нього до кінця місяця, то чом би й ні? Уранці, перед тим як піти з міста, я залишив ключ Петрі Ширлз в аптеці, але в мене на зв'язці залишився дублікат.
72
«Hobart» — заснована 1897 року компанія з виробництва електромоторів, яка з 1919 року випускає різноманітне кухонне обладнання.
73
Максвел Смарт — агент 86, герой комедійного шпигунського телесеріалу «Відчайдушно» (1965–1970), який повсякчас забуває, що дефектний засіб для секретних розмов Конус Тиші не працює.
74
Деррі, Касл Рок — фіктивні міста в штаті Мейн, вигадані Кінгом, де відбувається дія багатьох його творів.