— Так! — схлипнув Енді. — Авжеж, Великий Джиме! Помолися зі мною.
Вони опустилися на коліна, і Великий Джим почав довго й затято молитися за душу Клодетт Сендерс. (Під ними, у препараторській їх почув Стюарт Бові і, піднявши голову до стелі, зауважив: «Цей чоловік примудряється срати одночасно з обох дірок».)
Хвилин через п'ять після «тепер бачимо ми ніби в дзеркалі» та «коли я дитиною був, то я говорив, як дитина»[91] (Енді не вельми розумів доречність останнього, проте його це зовсім не обходило, йому було так утішно стояти навколішках із Великим Джимом) Ренні завершив: «Воім'яІсусаамінь» — і допоміг Енді підвестися.
Стоячи з ними лицем до лиця, грудьми до грудей, Великий Джим стиснув руками плечі Енді й подивився йому в очі.
— Отже, партнере, — промовив він. Джим завше називав Енді партнером, коли ситуація ставала серйозною. — Готовий ти займатися роботою?
Енді у відповідь тільки безмовно витріщався.
Великий Джим кивнув так, ніби Енді висловив свій резонний (згідно з обставинами) протест.
— Авжеж, я розумію, як це важко. Несправедливо. Невідповідний момент, щоб просити тебе про це. І ти мав би повне право — Бог знає, що ти його таки маєш — зацідити мені просто отут, прямо в моє нікчемашне рило. Але іноді ми мусимо ставити користь інших понад усе — хіба не воістину так?
— На добро місту, — промовив Енді. Вперше після того, як він отримав звістку про Клодетт, перед ним проблиснуло якесь світло.
Великий Джим кивнув. Обличчя в нього залишалося серйозним, але очі сяяли. У Енді промайнула дивна думка: «Він виглядає на десять років молодшим».
— Авжеж, ти маєш рацію. Ми хоронителі, партнере. Хоронителі громадського добра. Не завжди легка робота, але завжди необхідна. Я послав оту, Веттінгтон, розшукати Ендрію. Наказав їй привезти Ендрію в кімнату засідань. У кайданках, якщо виникне потреба, — розсміявся Великий Джим. — Вона буде там. А Піт Рендолф складає список усіх наявних у місті копів. Їх замало. Ми мусимо докласти всіх наших зусиль. Якщо ця ситуація триватиме, влада мусить бути рішучою. То що скажеш? Пильнуватимеш владу зі мною?
Енді кивнув. Подумав, що так йому легше буде відволіктися. А якщо це навіть не допоможе, заклопотаним, як та бджілка, йому буде легше переживати. Крім того, його вже дрижаки почали брати від споглядання Герти Еванс у труні. Та й робота не важка. Усього лише сидіти в кімнаті засідань та піднімати руку вслід за Великим Джимом. Ендрія Ґріннел, котра завжди має трохи сонний вигляд, робитиме те саме. Якщо виникне потреба запровадити якісь надзвичайні заходи, все забезпечить Великий Джим.
— Поїхали, — відповів Енді.
Великий Джим ляснув його по спині, поклав руку на вутлі плечі Енді й повів його з поминальної зали. Важкенькою була його рука. М'ясистою. Але відчуття дарувала гарне.
Про свою дочку він жодного разу не згадав. Занурившись у власну жалобу, Енді Сендерс геть про неї забув.
Джулія Шамвей повільно йшла по Коммонвелс-стрит, де жили найзаможніші мешканці міста, у бік Мейн-стрит. Уже десять років, як вдало розлучена, вона жила над редакцією «Демократа» з Горесом, своїм стареньким валлійським коргі[92]. Колись назвала його на честь великого містера Ґрілі[93], котрий запам'ятався єдиною фразою: «На Захід, юначе, рушай на Захід», — але чиєю дійсно славетною заслугою, на думку Джулії, була робота в ролі редактора газети. Аби сама Джулія могла робити свою роботу хоча б уполовину так само ефективно, як робив колись свою у «Нью-Йорк Триб'юн» пан Ґрілі, вона вважала б себе успішною.
Звичайно, її Горес завше вважав її успішною, що робило його у Джуліїному табелі про ранги найкращим собакою у світі. Вона виведе його на прогулянку, щойно дістанеться додому, а потім іще вище підніметься в його очах, доклавши йому до корму шматків учорашнього біфштекса. І їм обом буде добре, а їй хотілося, щоб стало добре — хоча б від чогось, хоча б трішки, — бо почувалася вона зараз зле.
Цей стан для неї не був новим. Усі свої сорок три роки вона прожила в Міллі, і те, що відбувалося в її рідному місті впродовж останніх десяти, подобалося їй дедалі менше. Її непокоїв незбагненний занепад каналізаційної системи і сміттєзнищувального заводу, попри вкладені в них кошти; її непокоїло неминуче закриття Захмарної верхівки, міського лижного курорту; її непокоїло те, що Джим Ренні тепер обкрадає місто ще дужче, ніж тоді, коли в неї виникли щодо цього підозри (а вона підозрювала, що він добряче краде впродовж багатьох десятиліть). І, звісно ж, непокоїло це нове явище, що здавалося їй ледь не занадто великим для осягнення її розумом. Щоразу, намагаючись звернутися до нього думкою, вона концентрувалася на якійсь окремій деталі, невеличкій, зате конкретній: наприклад, на тому, що їй чимдалі рідше вдається комусь додзвонитися по мобільному. А сама вона не отримала жодного дзвінка, що не могло її не непокоїти, і то дуже. Не кажучи про близьких друзів і рідних з-поза міста, їй зараз мусили б безперервно надзвонювати з інших газет: Люїстонівської «Сан», Портлендської «Прес Гералд», можливо, навіть із «Нью-Йорк Таймс».
Чи й інші люди в Честер Міллі мають зараз такі самі проблеми?
Треба їй з'їздити до межі з Моттоном і побачити все на власні очі. Якщо вона не зможе видзвонити Піта Фрімена, її найкращого фотографа, зніме сама кілька кадрів за допомогою апарата, який прозвала своїм «надзвичайним Ніконом». Кажуть, ніби там, уздовж межі з Моттоном і Таркер Міллом, установили якусь карантинну зону — швидше за все, на кордоні з іншими містами теж, — але з цього боку зручніше підійти достатньо близько. Хай спробують її прогнати, а втім, якщо цей бар'єр дійсно такий непроникливий, як люди кажуть, словами все в них і закінчиться.
— Годен загризти, та важко дістати, — промовила вона вголос. Дійсно так. Якби її можна було дістати словами, Джим Ренні спровадив би її до палати інтенсивної терапії ще три роки тому, коли вона написала статтю про ту сміховинну перевірку, що її тут провадила аудиторська служба штату. Він, звісно, чимало розпатякував про те, що подасть до суду на газету, але далі патякання так нічого й не пішло; вона навіть хотіла було написати редакторську колонку на цю тему, здебільшого тільки тому, що вже вигадала ефектний заголовок: ОБІЦЯНИЙ ПОЗОВ ЗНИК З ПОЛЯ ЗОРУ.
О, так, вона непокоїлась. Це було природно з її фахом. Незвичним було те, що її непокоїла її власна поведінка, і тепер, зупинившись на розі Мейн-стрит і Коммон, вона замислилась. Замість того, щоб повернути ліворуч, на Мейн, вона озирнулася в той бік, звідки прийшла. І стиха, тим тоном, яким зазвичай зверталася до Гореса, промурмотіла: «Не варто було мені залишати дівчину саму».
Джулія не зробила б цього, якби приїхала туди машиною. Але вона прийшла туди пішки, а крім того — Доді так наполегливо відмовлялася. Від неї ще й чимось тхнуло. Дуром? Можливо. Не те щоби Джулія мала якесь особливе упередження проти трави. Вона теж була викурила свою чималу частку за довгі роки. Можливо, це допоможе дівчині приглушити горе. Зніме гостроту жалю, коли він найболючіший.
— Не треба за мене переживати, — сказала Доді. — Я пошукаю тата. Але спершу мені треба одягнутися, — і показала на свій халат.
— Я почекаю, — відповіла Джулія… хоча їй не хотілося чекати. Попереду в неї була довга ніч, починаючи з виконання її обов'язку перед псом. Горес зараз, мабуть, уже ледь не вибухне, після того як не отримав регулярної прогулянки о п'ятій, і зголоднів він також. А от коли він зробить усі ці справи, тоді вона вже поїде до того бар'єра, як його вже називають люди. Подивиться на власні очі. Сфотографує, якщо там є що фотографувати.
Та й тоді ще не кінець. Треба подумати, чи не видати спецвипуск «Демократа». Газета багато важила для неї і, як вона гадала, для міста теж. Звісно, вже завтра вранці все це може скінчитися, проте Джулія мала відчуття — почасти воно містилося у неї в голові, а почасти в душі, — що цього не станеться.
93
Горес Ґрілі (1811–1872) — син бідного фермера, з 14 років працював у друкарні, пізніше заснував тижневик «Нью-Йоркер», найвпливовішу в другій половині XIX століття в СШ А газету «Нью-Йорк Триб'юн» (європейським кореспондентом якої працював Карл Маркс) та ліберально-республіканську партію, у 1872 році балотувався в президенти, програв і помер під час остаточного підрахунку голосів; фраза «На Захід, юначе, і зростай разом з власною країною» стала гаслом переселенців.